Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

– Та-а-ак!.. І вийшов з купе. Заторохкотіли двері сусіднього купе и за хвильку почулося вже знайоме:

– Та-а-ак!..

Ми здивовано перезирнулись:

– Що це було???

– Що б це не було, – першим отямився Сашко, – а щось треба робити. – Хлопці, у кого цукерки є?

– Десь, у мене, – згадав я, нишпорячи по кишеням рюкзака, що займав ледь не третину моєї верхньої полиці. Дістав пакетик і простягнув Сашкові, що стояв на порозі в очікувальній позі.

«Микита Сергійович» вже зволили завершити ранковий обхід і неквапливо поверталися до свого купе. Сашко зустрів його низьким поклоном і запропонував кілька цукерок, однак «Микита Сергійович», поблажливо посміхнувшись, рішуче відкинув Сашкову пропозицію, заперечливо похитавши голівкою і, гордо обійшовши Сашка, попрямував своєю дорогою…

– Таможня мзду не бере, – розгублено констатував Сашко.

– Це тому, що йому, мабуть, за державу прикро, – висловив здогад я, – все ж це не абихто, а сам «Микита Сергійович», хоч і у вигляді інкарнації…

«Микита Сергійович» додав приємної турботи і нам, та й, майже всім мешканцям нашого тимчасового пересувного дому; на кожній станції, крім тих де ми були зайняті «душем Шарко» з гідранта, або, якщо дозволяв час і після «омовєнія», ми прискіпливо оглядали станційні кіоски в пошуках гарних цукерок, печива, або достойної уваги «Микити Сергійовича» іграшки.

Марні були всі наші зусилля, «Таможня» до кінця подорожі була непохитною і від «мзди» навідріз відмовлялась. Довелось шукати обхідні шляхи – познайомитися з мамою і старшим братиком «Микити Сергійовича» (не пропадати ж «мзді»)!

Майже все жіноцтво вагону, знічев'я наслідувало наш приклад і, коли ми прибули до Ерденету, коробка від Денисових чобіток (таке було дівоче ім'я «Микити Сергійовича»), не зважаючи на протести Денисової мами, була вщерть заповнена цукерками, а столик окупували машинки, солдатики, два пістолета з кулями-присосками і великою кедровою шишкою…

Про шишку треба розказати окремо; на третій день мандрівки, вранці, провідник, розносячи чай, завітав до нас і спитав, чи не забули ми свою московську обіцянку відробити безкоштовний провіз багажу ударною кількахвилинною працею на «лісоповалі»… Чесно кажучи, угода була такою дивною, що прийнявши її за жарт, ми таки забули про те… Провідник не жартував. Десь, близько обіду, ешелон мав зупинитися на п'ятнадцять хвилин серед тайги. Я вже не пам'ятаю дійсну причину тієї зупинки, але всі провідники вагонів вирішили використати її для економії вугілля в топках титанів. Провідник видав нам дві гостро наточені сокири і ножівку, попередивши, що після десятої хвилини машиніст дасть гудок, а після третього гудка – на п'ятнадцятій хвилині – рушить…

Сказав, що турбується так за нас, щоб ми не відстали, бо сокири втрачати шкода…

За півгодини до очікуваної зупинки, ми вшістьох зібралися в тамбурі з «телевізором», як група спецназу, що має звільнити заручників. Провідник витяг зі свого купе складну драбинку, відкрив двері, підняв і поріг. Тепловоз дав попереджувальний гудок, і потяг, через кілька хвилин, зупинився. Провідник опустів драбинку долі і ми позіскакували на насип, розмахуючи сокирами, як індейці томагавками, перебігли п’ятидесятиметрову зону відчуження та почали енергійно вирубувати сухостій. Страх відстати від потягу примножив наші сили і ми встигли зрубати і принести до відчинених задніх дверей з «телевізором» два чималих сухих деревця і купу товстих гілляк ще до першого гудка.

Потяг вже рушив, а ми ще близько години втягували через задні розчинені двері і розпилювали деревця і гілляки на чурбачки. Наша здобич була оцінена в пів куба деревини. Провідник радів, мов дитя, і пообіцяв годувати нас чаєм з цукром і лимоном (!!!) аж до Ерденету.

– А як же шишка? – спитаєте ви…

– А що шишка? – Знайшли, помилувались і віддали в фонд «Микити Сергійовича»… Просто, аби не було тієї дивної і несподіваної зупинки в тайзі – не було б і шишки.

Вечоріло, потяг наближався до Іркутська – міста, де кілька років навчався і жив наш Віктор. З кожною годиною наш розсудливий і поміркований, від натури, Віктор, робивсь все більш знервованим і неврівноваженим. Кожні 10–15 хвилин він, долаючи барикаду з наших валіз, що громадились просто у проході, вискакував у коридор, біг до «телевізора», намагаючись побачити знайомі місця і нескінченно перепитував у провідника, чи не спізнюється, часом, потяг. Потім зігнав Сашка з верхньої полиці, щоб краще побачити рідний Іркутськ через відчинене вікно. Здавалось, він погодився на закордонне відрядження лише для того, щоб ще раз, хоч одним оком, хоч краєм ока, побачити місто своєї юності.