Леся Бернакевич - Дорогі ви, наші цьоцю

– Ну, якщо ти, то спробую трішечки.

– Кукурудза – це корисно! – примовляла приятелька племінниці і запопадливо наклала на тарілку тітки Броні маринованої кукурудзи, так із півпуда. Ця доза неабияк обурила Бурозубку.

«Що я – курка!? – образилася вона, але змовчала. – Заливне чомусь мені не пропонуєш…»

Ледве осиливши кукурудзу з крабовими паличками, тітка таки почала допоминатися заливного. Бо колись чула від лікарки у школі, що в старших жінок здебільшого суглоби потребують змазки, і в цьому випадку желатин йде їм на користь. Тож простягнула руку до тарелі із заливним язиком.

– Пробачте, але ви – дама елегантного віку, – зауважила Кацапуля. – Вам, либонь, не можна жирного, копченого, соленого й перченого.

– А заливне взагалі їсти нездорово, – зауважив і гендляр Сипонький. – Я, наприклад, вживаю виключно полядвицю, варене м’ясо, свіжий сир, болгарський перець, банани, апельсини, оливки. А вранці дуже корисно зварити кашу, додати до неї курагу, родзинки, грецькі горіхи, – цивілізував тітку купчина.

Його поради так образили стару діву, що вона дала волю викидам гніву. Так болотяний газ, вивільняючись із дна водойми, супроводжується виверженнями трясовиння. Дарма, що Орчик дотягнувся до тарелі з печенею і невмілою дитячою рукою намагався покласти перед тіткою найвизначніший шматок.

– Коли ви, нарешті, перестанете нав’язувати мені свою думку, коли припините насміхатися наді мною? – крикнула тітонька, зірвавшись з місця. – І яке ваше діло, що мені їсти, пити, в чому ходити і як жити!? Чи не забагато від мене хочете!? Якщо не сприймаєте мене такою, яка я є, то ідіть ви всі під три чорти!

І, пообіцявши, що її ноги ніколи не буде у цьому домі, тітонька покинула елітне зібрання.

Господарів і гостей настільки здивував гнівний спіч літньої дами, що вони надовго замовчали. Бо досі були впевнені, що Бурозубці глибоко начхати на те, що про неї думають близькі люди. Вони навіть не здогадувалися, що Бронька може бути такою горючою, вибуховою й легкозаймистою. І відчули себе негідниками. Але, щоб позбутися цього неприємного відчуття, почали обурюватися її вчинком.

– Не розумію, чому цьоця нагнівалася? – першим озвався Пасьоний. – Ми ж із неї порошинки здували!

– А я, що колись трималася за зуби самого губернатора, опустилася до того, що зазирала в рот цієї злидні… – не могла заспокоїтися Сипонька, наче щойно зазнала великої втрати.

– Біда у тому, що ця тьотя-мотя навіть не помічає, який прикрий у неї характер! – зробила висновок Ледьжива. – Карнегі – безсилий.

– Ось що я вам пораджу, – мов вода в унітазі, заклекотіла Кацапуля. – Не розсипайте бісеру перед цією свинею!

– Я все більше сумніваюся, що цьоця нам – рідня, – встряла Пасьона. – Мабуть, її мама згрішила з якимось простолюдином, а відтак збрехала братові мого дідуся, що дитина – його.

– Не дивно, що ця стервоза посивіла в дівках, – не припиняла перемивати тітчині кісточки Кацапуля. – Бо який би хлоп її витримав!

– Та сватався до неї один, – почав пригадувати Сипонький. – І коли все вже йшло до вінця, то за кілька днів до весілля молоді помітили, що вони не сходяться характерами!

– Розкажіть, як це було! – заохочували дядечка родичі.

– Замолоду тітка дуже любила кішок, і у неї в хаті було справдешнє котяче царство, – продовжив свою розповідь Сипонький. – А її принц, навпаки, не уявляв свого побуту без собачого товариства! Оскільки Бурозубка любила котів, а претендент на її руку – собак, то сімейне життя в них не склалося. Бо не можуть вжитися пес із котом! – завершив Сипонький розповідь під регіт рідні.

І камарилья [2] група придворних в Іспанії на початку Х!Х століття, яка впливала на державні справи задля власної вигоди ще довго обурювалася вчинком Бурозубки, отримуючи неабияке блаженство. Адже шпортатися в білизні свого ближнього – це така ж насолода, як їсти, пити і віддаватися плотським утіхам!

Неподалік залізничного вокзалу, якраз у тому місці, де закінчуються ятки, де селяни повикладали зелень й пластикові пляшки з молоком просто неба, де сонце довело тюльку у бочках до такого стану, що її вже й страшно тюлькою назвати, тітка Броня волочила від ринку торбу з картоплею і злостилась, чому вона така важка?

Минула година, як Бурозубка полаялася із ріднею. Вона вже встигла заспокоїтися після скандалу і тепер міркувала, що немає нічого поганого, що не вийшло б на добре. З цими панами вона і так би нічого не висиділа, а тут запаси картоплі скінчилися. І вона раділа, що зможе повечеряти смаженою бульбою. Одна біда – тітка вже нездужала так легко, як ще років п’ять тому, волочити таку важку торбу. Так недалеко і підвередитись. «Твої тато і мама, Орчику, засміяли б мене, якби почули мої думки. Вони і так кажуть, що у мене – підвищена увага до свого здоров’я. Лише чхну – одразу ж до лікаря», – міркувала Броня, як завжди, у своїх думках звертаючись до Орчика. – Але як мені не переживати? Якщо звалюся – хто догляне? Виходячи на вулицю, я боюся зламати ногу (у жінок мого віку, дитино, кістки стають крихкими), потрапити під автомобіль, привернути увагу сусідського бультер’єра, який бігає вулицею без нашийника ще й без намордника. Крім того, мій тиск не на тому місці, що треба. От, якби вдалося загнати його, куди слід, я була б щасливою…»