Тоді на цвинтарі пам’ятав, як голосила баба Маня. Щиро, але наче трохи по-навченому – на кого залишив, та як же ж я без тебе… Валерка стояв понурий – очі на мокрому місці, але стояв смирно. Жінка до нього тулилась, а старша дочка трохи осторонь – опустила голову. За тим згадувалось, як піп виспівував вічную пам’ять, а якісь старі баби у Антона за спиною гомоніли впівголоса:
– Цей батюшка ох і співає гарно, ох і гарно!.. А отой шпотівський у покійної Палажки так тільки бубонів собі під носа…
Аллах акбар…Чи вам тут концерт?.. – хотів було буркнути Антон, але вмить спохватився.
Як уже одчитав панотець, то стали підходити прощатись, і баба Маня прощалась останньою. Голосила, примовляла, а тоді трохи примовкла, і хтось із копачів хотів було вже накривати, а баба Маня як зойкне:
– Підождіть! Я ще не попрощалась, ще ні!
Наче хотіла вдержати Йвановича на цьому світі.
Тоді забивали труну гвіздками, і глуха луна розносилась стареньким цвинтарем під похмурим осіннім небом.
Спускали на рушниках, і один рушник не змогли витягнути – застряг. Махнули рукою і бросили.
Тоді знов нічого, і згадується зразу, як ішли вже назад, і Антонів сусід із другого боку, Пашка Маоцзедун, – прозивали так, бо той служив на китайському кордоні колись, так от – той Пашка в Антона попросив цигарку і закурив, а спереду них ішла ота Валерчина старша дочка з якоюсь не нашою дівчиною, чи то подругою, чи бозна… І от вони ідуть і гомонять, а Антон наче мимоволі прислухався.
– Я… я считаю, что нужно… нужно воспринимать как данность, – говорила Валерчина старша. – Так или иначе ведь все умирают.
Пашка курив трошки спереду, і дим летів Антону в лице.
«Привіт із Литви! Дорога Іринко, сьогодні після обіду отримав від тебе листа, за який тобі дуже вдячний. Напишу трошки про себе. Служба моя йде нормально. Вже зробив два стрибки з літака. Напишу детальніше. Другого числа в нас увечері була попередня підготовка, а наступного дня встали о пів на п’яту ранку та побігли на аеродром за шість кілометрів. Прибігли туди, парашути вже були там, одяглись. Багато разів перевіряли перед стрибком. Стрибало нас по дев’ять чоловік із сержантом. Словом – стрибнули чудово. Правда, погода була не дуже, часом накрапав дощ та був вітер. Але літаки не припиняли роботу, один за одним злітали та сідали. Після стрибків поїли. Почали вкладати парашути на наступний стрибок з автоматом. Вкладали цілу ніч до п’ятої ранку. Поспали дві години, і на заняття. Займалися три години, і начальник штабу наказав усьому особовому складу нашого взводу поспати до обіду. П’ятого числа прокинулись о шостій ранку на стрибки. Стрибнули, і одразу наш взвод заступив на добу в караул. Ну от і все, така моя служба, Іринко».
Ледь впоралися з тими похоронами та одбуванням, а Ірина вже смикнула Антона – треба йти до Маоцзедунів, має ж дзвонити Лариса зі Смоленська. Так і пішли вдвох вуличкою, сяк-так розпрощавшись із бабою Манею, саме смеркло вже.
В Антона телефона не було, а в тих Маоцзедунів був – дали їм недавно номер бувшої ферми карабутівської. Отож і дзвонила Лариса сама їм, бо звідси в Росію дорого, а ще ж од чужих людей. Домовились, що подзвонить вона сьогодні, о дев’ятій вечора – у них уже о десятій, виходить. Мали б домовлятися, коли їхатимуть. Коли їх зустріти…
– Ну что, братиш… билеты вы взяли? – донісся гортанний Ларисин голос із далекого міста в чужій країні. – На когда? Я вот все же думаю – давайте мы вас встретим в Брянске, а? Можем даже и машиной… А то чего вы будете трястись, а?.. Нет, ну правда! Время терпит вполне, – вона, як завжди, не давала Антону вставити слова.
– Ларо, тут цей… – почав він ніяково. – Іванович вмер. Ну, ти знаєш, я…
– О, Господи! – Лариса примовкла на хвилю. – Когда?
– В цю ніч. Оце поховали, хай царствує. Чуєш, Ларо, я… – він знов зам’явся.
– Антош, брось, я поняла, я все поняла.
– Три дня… Три дня осьде ’дбудемо, і ми тут як тут. Ну просто зараз ніяк. Та й не до діла, сама розумієш.
– Антош, конечно! Все нормально, даже не думай ничего.
– Я все тягнув із квитками через це… Ларо, ти прости. Ну так, так хотілось, на розпис щоб і на вінчання… – він повів рукою.
– Нор-ма-льно все! Антош, ну не оправдывайся, ну ей-богу! – ніжно заговорила сестра на тому кінці дроту, і він відчув, як вона всміхається. – Приедете после, ну подумаешь, опоздаете на пару деньков – дел-то!.. А мы… Мы знаешь что – мы специально в Талашкино сделаем такую выездную свадьбу, а?.. Для своих, отличная идея, по-моему! В общем, ты не бери в голову даже…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу