Володимир Худенко - Дим

У шістдесят літ Йванович вийшов на пенсію, і на його ювілей зійшовся ледве не весь колгосп. І голова, і Поголовний, і завферми, і бухгалтера-диспетчери, і рядові колгоспники. Прийшов навіть голова сільради та директор школи з завучем. Приїхав син з дружиною та дітьми. Всі сиділи, випивали і їли, бажали довгих літ і міцного здоров’я, навіть заспівали під баян «Два кольори» та «Рідна мати моя». А для самого Йвановича те все було ой як невесело, він позирав на те збіговисько, як на власний похорон. Був блідий, як стіна, і якийсь такий немов… вимучений? А як виходив до хлопців, що диміли на вулиці, то лише бубонів під носа: «Шістдесят – це все, шістдесят – це все…» Він давно таке казав, і чим ближче до пенсії, тим сумнішим робився.

І ніби як наврочив, а чи мо’ одчував що. Мабуть, не прожив і року після того – стали відмовляти нирки. За місяць перед смертю так узагалі через кожні два дні мусив їздити в районну лікарню на очистку крові. Теж не близький світ – коли син возив, а коли мусили й наймати кого, Антон і наймав в основному. Зробився слабий, задихався – не міг як слід і на вулицю вийти по потребі, усе спинявся, відпочивав, хапав безкровними губами повітря. А ночами не спав ніяк, похмурими вітряними ночами він лежав на постелі напівсидячи, а над ним нависала баба Маня – то поправляла подушки, то розважала розмовами; вона й сама не лягала до світу. Так і мигтіло вікно їхньої хати з дороги од смерку й до світу, як хто ще, правда, й ходив чи їздив тою дорогою в таку пору. Антон з Іриною провідували їх ледь не кожного дня, поривались чим помогти, але баба Маня на те лиш сумно одповіла Ірині: «Чим тут, дочко, поможеш? А смерті ждати – на те помічників не треба». І кидалась усоте жалітись. Не зло, а ото так сумно, понуро: «Не спить всеньку ніч, а ні таблетки ті, ні уколи не помагають… Ні та больниця їхня. Ляже – задихається, добре, як ото задрімає хоч сидячи. А я вже над ним. І так всеньку ніч, аж поки й світає». А сам Йванович охочий зробився до розмов, дужче, ніж при здоров’ї – видно, тим тугу свою розганяв. Розпитував усе ослаблим голосом, що там у селі, в колгоспі. Антон оминав тему банкрутства і не повідав, як описували майно в конторі, як голова ховався по кущах від якихось приїжджих бандитів… Йванович, ясна річ, і так знав, що справи там кепські, але, видно, теж не хотів зайвий раз нервувати – не дуже й розпитував вже за подробиці. Зате Ірина вже його розважала – до неї як до продавщиці стікались усі місцеві плітки, і карабутівські, і з окружних сіл, навіть і з району дещо доходило. А бувало, Йванович раптом посеред розмови похмурнів і починав жалітись сам, і так якось для нього незвично, по-дитячому навіть: «Не сплю. Не можу влягтися – ляжу й задихаюся. А сидячи хіба й заснеш? І так все ’дно дихати нічим… Вийшов на вулицю, так чотири рази спинявся, сідав – не можу, задихаюсь». І очі його сльозились у такі миті.

Перед тим днем, як він вмер, вони в нього були, а він, казала баба Маня, якось одразу серед ночі зробився поганий і забалакуватись став. Ще казала, що просив курити, а цигарок в хаті якраз і не найшлось, і ні жменьки махорки – Йванович вже літ десять, як не курив. Антон йому вже хоч у труну пачку цигарок вклав.

Поховали Йвановича, а Антон наче мало що й пам’ятав із того похорону. Пам’ятав усяку нісенітницю – як бігав ото в пошуках копачів та машини, як зчепився з Поголовним, як тоді довго ждали попа. Тоді як явився той піп з двома жіночками – чи півчими, чи матушками, чи як їх там в біса? Як тоді той піп повагом входив у хату, забаскаличився над покійним – покривало там йому не таке, те та се… «А чого ж не таке, – подалась баба Маня, – я ж іще раніш приготувала, у бабів випитала…» Ні, не таке, треба в нього купувати, причепився й до хрестика чи до чого там ще, Валерка поліз мовчки за грошима.

– А греби ж твою матір… – просичав крізь зуби Антон, стоячи в сінях.

– Антош… – поклала йому руку на плече Ірина. – Ось хай.

Де вона й взялась тільки, та Ірина? І завше з нею так – як з ним, Антоном, щось не те, так вона вже й тут.

А він наче одразу, через куртку та сорочку, одчув тепло її руки, одразу наче весь обм’як, повеселів. Завше з тою Іриною так.

І все згадувалась якась нісенітниця з того похорону – то як ставали на поворотах, і батюшка окидав суворим поглядом натовп. Деякі чоловіки там курили, не ховаючись навіть.

– Ви хоч би шапки поскидали, – суворо буркнув піп.

Тоді йшли через ті комори, і подумалось Антону, що це ж і стара машина Йвановича тут тепер – та сама бортова, яку просили з обіду ще, і пожарка, на якій він перед пенсією робив. Пожарку на зборах теж постановили оддати селу, але кому це тепер болить? Чи й оддадуть? А бензин же ж хто купить – сільрада? А ремонтувати хіба по черзі будуть? А запчастини? А пожежна команда що ж – за бажанням? Чи й стюмляться? Ото така дурниця верзлася, як ішли на той цвинтар.