Володимир Худенко - Дим

– У замглавы МВД Москвы есть все основания заявлять, что оба взрыва – дело рук одной банды террористов. Сейчас все ближайшие здания на Каширском шоссе оцеплены – по некоторым данным, в подвале номер восемь обнаружены ящики со взрывчатым веществом – гексогеном. Если этот факт подтвердится, заявляют в ФСБ, то впору говорить о начале полномасштабной террористической войны.

Знов та сама коротко стрижена ведуча.

– Примерно два часа назад было сообщено, что ящики со взрывчаткой были также обнаружены еще в трех зданиях на Каширском шоссе – их нашли в подвалах домов номер восемь, корпус один и два, и в школе номер пятьсот сорок три, в которой ныне расположен оперативный штаб. Жители близлежащих домов были срочно эвакуированы, но позже выяснилось, что, к счастью тревога была ложной – в найденных ящиках был растворитель гексан, а не взрывчатка гексоген, а также прочая бытовая химия, мыло и стиральный порошок.

Антон розвернувся до своїх дівчат – Іра сиділа на дивані і дивилась виряченими очима на екран, прикривши губи рукою, а Лара позирала зволоженими заплаканими очима. Вона раптом піднесла до вуха слухавку і просто-таки вибігла з кімнати. Антон знову розгублено зиркнув на екран…

– Сегодня утром в Кремле прошло специальное совещание в связи с произошедшим в Москве, которое провел президент Ельцин с участием руководителя его администрации, главы МВД, директора ФСБ и других должностных лиц. На совещании, между тем, не присутствовал срочно вызванный из международной конференции в Окленде председатель правительства Российской Федерации.

Уламки, тополі, брежнєвки, екскаватори, швидкі, тіла, лікарі, міліціонери, собаки, перелякані лиця, заклопотані лиця, низькі осінні небеса… і дим, дим, дим.

«Привіт з Афганістану! Привіт, дорога, кохана Іринко! Вибач, що довго не писав. Ось учора ввечері тільки приїхали, більше десяти днів були у відрядженні. За ці дні я отримав від тебе три листи, а відповісти не міг, вибач мене, Іринко, чесне слово, не було можливості. Пошту, продукти, боєприпаси нам присилали на вертушках, спали в БТРі. Погода тут нормальна, вдень приблизно як і вдома, тепло, сонце, на вечір, щоправда, холодає, вночі невеликий морозець. Лара пише, що буде виходити заміж, правда, я не зрозумів, за кого. Хоче мене діждатись, тому поки відклала. Ось як я вернусь, так з’їздимо вдвох, погуляємо там, побачиш Росію. За ці дні мені прислали купу листів, і треба всім відповісти, навіть не знаю, де взяти часу. Ось написав тобі, ще додому напишу, Ларі, і на сьогодні досить, вже вечір. Скоро підемо на фільм у наш клуб. Іринко, кохана, я дуже тебе люблю, був на бойових, то кожного дня думав про тебе, кожну хвилину. Скоріше б нам зустрітись, ти не уявляєш, як я жду нашої зустрічі. Я готовий тобі в кожному листі писати, що люблю…»

– Он уже в Москве. Улетел на каком-то военном самолете, говорит – никак не мог сообщить… Говорит, чтоб я сидела дома.

Заплакана і розгублена Лара стояла в дверях коридору, тримаючи в піднятій правиці мобільний телефон, і тримала вона його якось дивно, обережно і трохи віддалік від себе, немов боялась на нього дихнути абощо.

Раптом вона стражденно скривилась, заплакала, мов мала дитина – її світло-карі оченята одразу налились слізьми, і ті сльози покотились по щоках, а вона прикрила рукою губи, ще більш болісно скривившись, затряслась усім тілом.

– Господи, за что мне это, ну за что? – хрипло простогнала вона. – Из-за тебя десять лет назад все слезы выплакала, а тут…

Вона захлинулась слізьми, важко хитнула головою. Іра кинулась до неї і обняла, приголубила до себе, як дитину, тоді стала гладити одною рукою по голові.

– Ну… ну… ну… – тихенько приговорювала вона, мов приколисуючи. – Ларочко, ну…

Антон підійшов до них, поклав руку на Ларине плече і прихилив до неї голову – торкнувся чолом до її скроні й заплющив очі. Так і стояли втрьох, прихилившись одне до одного. Лара дихала все спокійніше, рівніше.

Вона відхилилась і поглянула на них обох, Антон турботливо прибрав їй неслухняне пасмо з лиця, і ще легенько пригладив волосся – вона мляво, але з теплотою всміхнулась до них обох. І спокійно, рішуче так сказала:

– Я поеду к нему.

– Ларо… – злякано мовила Іра.

– Сестро… – докірливо вивів Антон.

– Поеду, – кивнула вона, мов не чуючи їх. – Сегодня, сейчас же.

Антон зазирнув у її світло-карі, такі рідні оченята і зрозумів, що вона поїде. Сьогодні, зараз же. І нічого тут уже не вдієш.