Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Недовго і чекала…

Чує Надежда, хтось іде по доріжці, грюкає дверима, – заходить Віталька до коридору, роздягається, мугикає щось собі під ніс, щасливий.

– Я вже є! – гукає звідти. – Купив вівсяне печиво, ось, беріть!

Так із простягнутою рукою й зайшов він до кухні, аж глядь на стіл – а той букет, що він купив коханці, стоїть на видному місці! І Надежда сидить, розпатлана, упріла, із складеними під грудьми руками…

– Це що?… – показує Віталька на стіл.

– А ти не впізнаєш?

– Як ти?… Ах ти ж…

– То це так, Віталіку, ти купив нашим дітям солодкого? Чи тобі краще на хвойд і їхніх байстрюків витрачати гроші? Їм букета, цукерки шоколадні, а нам жменьку дешевих пряників у целофані? Тобі перед дітьми не соромно? От я батькам подзвоню і розкажу, як ти тут вислужуєшся! Я до командира частини піду! Що?! Заткнуло тобі пельку? Не знаєш, що й сказати? Ах ти ж волоцюга!

Як озвірів же після цих слів Віталька, та як кинеться на жінку з кулаками!

– То ти за мною стежила! – кричить. – Забрала навіть квіти! Як ти посміла, свинюка підла!

І відлупцював Надежду так, що потрапила вона в лікарню зі струсом мозку.

Віталік швидку допомогу сам і викликав, як побачив, що жінка не може прийти до тями. Тільки ж як під’їхала машина до будинку, вхопив Надежду за руку й просить:

– Надінько, ти ж нікому нічого не кажи, чула? Не зізнавайся, що… що ми із тобою посварились. Бо мене посадять у тюрму, почнеться суд, усім тоді будуть непереливки.

Надежда мовчить, а він її ще й по голові гладить, цілує руки.

– Я сам не знаю, що на мене найшло, – каже. – Якась мана мені закрила очі, я дуже каюсь, коли б усе назад вернути… Ось уже лікар іде, Надю, то ти утямила?

Так Надежда й не зізналася, сказала, що перечепилася за поріг і ударилась об ванну.

Лікар тільки головою похитав, але записав усе так, як йому сказали.

Відвезли Надежду до лікарні, а Віталік відпросився із роботи та й чкурнув разом із дітьми до своїх батьків. Дівчаткам накупив цукерок, іграшок і пообіцяв, що відведе до цирку, тільки щоб вони нікому-нікому не казали, чому мама впала.

Тим часом Надежда ні матері своїй, ні батькові не подзвонила, і чоловікові теж заборонила про те, що із нею сталося, казати.

То Віталіку – як гора з плечей. Його батьки зустрічають гостей, дивуються, чому ж Надежда не приїхала!

– Як це так?! – вже за столом каже Надеждина свекруха. – Де це видано? Що вона за мати, що маленьких дітей самих відпровадила!

– Надежда прихворіла, – пояснює Віталік.

– Знаємо ми ті хвороби, видно, хоче сама в хаті вилежатися! Де їй до села їхати, городській красуні, ще манікюри тут на городі поламає!

– Та ні, мамо, – захищає жінку Віталік. – Вона справді хвора.

– Маму лікарняна машина забрала, – каже тут одна з дівчаток. – У неї дуже голова боліла!

– Як?! Чому в лікарню?!

– Тато дуже просив, щоб ми не казали, – лепече дитина. – І як ми не скажемо, що це він маму попхнув, то підемо скоро до цирку!

Віталікова мати й за голову вхопилась.

– Ах ти ж негідник! Ти підняв руку на свою жінку? Із свого батька береш приклад? І що на це свати скажуть? Вони тобі не подарують того, що ти Надежду скривдив!

– Ніхто, мамо, не дізнається, – похнюпився Віталій. – Діти скоро забудуть, а Надежда вийде з лікарні, то я її перепрошу.

От Віталій у селі копає картоплю, а його жінка тим часом відновлює здоров’я.

Лежить Надежда в травматології, у загальній палаті. А поряд жіночка – маленька, чорнява, волосся довге-довге, звали її Ніна. До Надежди ніхто не ходить, а до тієї – зранку діти, удень чоловік, а увечері усі разом. Понаносять Ніні всього – і яблук, і пиріжків, цукерок, ковбаси, вона не може всього з’їсти, то й роздає сусідкам, і Надежду пригощає. А в тої і апетит пропав, не хоче ні їсти, ні пити нічого; нікого бачити не хоче Надежда, тільки лежить на ліжку й плаче.

Добре, що хоч Ніні чоловік приніс до лікарні телевізора, то яка-не-яка розрада – то кіно подивляться, то новини, якусь цікаву передачу, разом і обсудять. Надежда в розмовах участі не бере, лежить, мовчки дивиться, коли не плаче.

– Ти, мабуть, приїжджа? – якось питають жінки.

– Та ні… – зітхає Надежда. – Тут живу, у військовому містечку.

– Сім’я у тебе є, чи, може…

– Є і чоловік, і двоє діток.

– Зрозуміло.

– Чого ж вони не приходять до тебе? – підсіла Ніна на ліжко. – Може, що сталося? Ти ж така ще молода!

– Як я вам заздрю… – і Надежда розвернулася до стіни плакати.

– Не треба мені заздрити, – Ніна зігнулася над Надеждою, погладила по волоссю. – Бачу, ти вся у синцях, це чоловік тебе побив?