Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Розгніваний Садовський, наче лев у клітці, заметушився по кімнаті:

– Який підступний мерзотник, ще має зухвальство нагадувати про колишню дружбу! Але виходу іншого немає, треба погодитися на його умови.

– І що тоді буде?

– Буде так само, як і зараз. Ти була, є і будеш моєю коханою дружиною. Хіба вінчання зберегло твій шлюб? Хіба кого утримував запис у паспорті?

Миколин експромт-монолог ще довго заспокоював Марію, сум зменшився і заховався десь на самому денці серця. Сьомого жовтня 1887 року у Києві Святійший Синод затвердив розлучення Хлистова Олексія Антоновича з Марією Костянтинівною, у дівоцтві Адасовською. Власноруч написала про себе – «прелюбодіяла», бо жила і живе з чоловіком, якого кохає.

Вийшла із сірої державної установи й прижмурила очі, осіннє сонце засліпило. Йшла парком, підкидала ногою різнобарвне кленове листя – і вперше відчула, що знову вільна. Присіла на лаву, дістала новенький паспорт, де рукою чиновника-писарчука дуже красивим каліграфічним почерком після прізвища «Адасовська» було дописано в дужках «по сцені Заньковецька», наче остаточне визнання її життєвого шляху в театрі.

Доки тривав процес розлучення, здавалося: розлучиться – і буде щастя. Але нічого не помінялося, хіба що на гірше. Микола став грубішим на репетиціях, особливо після того, як розсварився й пішов від Кропивницького, організував власну трупу.

Марко Лукич був вимогливим, суворим, але ніколи нікого не принижував. Садовський переступав через людську гідність із легкістю полкового коня, кричав, лаявся і за діло, і без діла, і на молоденьких, і на заслужених акторів. Це на репетиціях, а поза роботою…

Нахабна поведінка молоденької акторки щодо неї примусила запідозрити найстрашніше, що могло статися – Миколину зраду.

Герой-коханець на сцені, що причарував її саму з першого звуку голосу, з першого погляду, так само чарував жіноцтво. П’ятирічний виснажливий трикутник, як у театральній драмі з обманутим чоловіком і коханцем, непомітно змінився на багатокутник, що заплівся зі зрад, нещирого каяття, брехливих клятв. Терпіла, страждала…

Слава про неї гриміла по всій імперії, її запрошували на найкращі сцени з фантастичними, нечуваними гонорарами, газети, часописи захлиналися від компліментів, видатні люди схиляли коліна перед її талантом: Антон Чехов, Лев Толстой, навіть українофоб Суворін здався, визнав, пролив «крокодилячі сльози», художники, фотографи просили позувати, втілювали її образ на папері, на полотні… Не цінувала, не поважала одна-єдина людина, чоловік-коханець – Садовський. Навіть колишній чоловік Хлистов визнав свою провину перед нею, побачив брата Євтихія на виставі, підійшов, передав вибачення – хотів знищити такий талант, нехай Маруся пробачить його, якщо зможе. Запізно визнав… А Садовський… Вона волала до нього зі сцени словами своїх героїнь – «катують і недокатують», «я занадто кохала, стала рабою, собакою вірною», «яке плохе в нас серце: і образи дарує, і все нудиться за минулим», «виженіть кохання з мого серця, а без цього дива я пропаду навіки», «ви вийняли з моїх грудей серце і, сміючись, краєте, ще й на моїх очах, його на шматки» – не почув, не пожалів, перейшов межу…

Відмовив у ролі, навіть вірна Ганна здивувалася: невже Садовський вважає, що ця молоденька вертихвістка впорається? А коли закричав на неї перед всією трупою під час репетиції: «Ти – нікчема, це я – герой, я – лев, це я створив тобі храм і звів на п’єдестал! Ти без мене – ніщо!» – то її терпець урвався, кинула театр Садовського, спакувала нашвидкуруч речі, поїхала додому лікувати душевні рани, шукати собі іншого пристановища, добре, що українських труп було вже чимало: і Кропивницький гастролює, і у Старицького справа непогано просувається. Й за кордон запрошували, ще влітку, у липні, прийшов лист від Євгена Олесницького, запрошував її на гастролі до Львова, у Галичину, підтримати тамтешній театр «Руська бесіда», слава про неї і там залунала!

Вибір був, та повернулась швидко до коханого Миколи, сказав кілька слів ніжних, листа повинного написав – пробачила, через свою образу переступила, так і пішло життя коливатися: то розрив навіки, то примирення, та з роками все частіші сварки, все довшими та болючішими стають розставання. Більшість примирень починалися з її боку, то листа напише, то когось із друзів попросить допомогти, то білу троянду кине на сцену після вистави, а він усе одразу зрозуміє, підніме квітку, усміхнеться.