Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

– Не хвилюйтеся, Маріє Костянтинівно, все буде гаразд, руку даю на відсіч! Обставини так склалися, а в Єлисаветграді вже почали репетирувати! Так на вас чекають! Микола Карпович так вас хвалить, так хвалить!

Залишалося всього дві години на роздуми, точніше, до потяга, і не було з ким розумним порадитися. І переповнювала жага грати, жити на сцені, і не було іншого сенсу існування, і збентежили непередбачені перешкоди – невже і Господь, і доля проти неї? Всі надії марні? І чоловік, якого притаєно кохає, тільки гра її уяви, віддзеркалення її думок, відблиск власної душі, а насправді чужа і незнайома людина. Не приїхав зустріти – не виконав обіцянки. Як поважати і як довіряти такому? Але у вухах зазвучав його голос, чудовий баритон, задушевний, переповнений такою ніжністю, що від самого спомину на очі навернулися сльози.

– Гаразд. Їдемо в Єлисаветград. Ходімо снідати.

Вечоріло, коли прибули на місце. Микола Карпович зустрів зі скромним букетиком непоказних квітів, який був недоречним через велику кількість багажу. Наче жартома, поцілував руки і Марії, і Ганні Григорівні. Покликав вантажника, і той спритно почав складати речі на візок.

– Миколо Карповичу, я б хотіла почути ваші пояснення щодо порушення наших домовленостей, ви з Кропивницьким…

Не дав договорити:

– Шановна моя Маріє Костянтинівно, зараз же їдемо до Марка Лукича, він сам дасть вам усі необхідні пояснення. А потім разом повечеряємо. Місто подивитеся.

– Не поїду я до ніякого Марка Лукича. По-перше, ми не представлені одне одному, по-друге, я з дороги, мені треба переодягнутися, відпочити, дати раду з речами. Надіюсь, Миколо Карповичу, ви знаєте, де в цьому місті розташовано готель.

– Добре, згоден, спочатку завеземо речі, а до Кропивницького потому.

На них чекала бричка з візником, кремезним чолов’ягою в темній свитці, теплій зимовій шапці.

Тимчасове помешкання справило гарне враження: чисто, затишно, постояльців небагато, тихо. У номері три кімнати – дві спальні та вітальня, на вікнах – оксамитові штори. Микола Карпович заніс валізи, картонки, саквояж і залишився у вітальні, доки в своїй кімнаті Марія почала відкривати валізи та шукати сукню для візитів.

– Люба Маріє Костянтинівно, навіщо ці китайські церемонії? Ніхто на вашу сукню й уваги не звертатиме, найголовніше – ви приїхали, наша зірка. Марко Лукич чекає на нас, то ви, будь ласка, покваптеся. Там і повечеряємо, – голосно говорив Тобілевич, щоб було чути крізь двері.

– Я не збираюсь, шановний Миколо Карповичу, нікуди їхати. Повечеряю з Ганною Григорівною.

– Ви – як мала дитина, слово честі! Я вам півгодини пояснюю, що на вас чекають, завтра вже репетируємо з вами. Марко Лукич чекає на вас, а ви знову – за рибу гроші!

Невідомо, чим би закінчилася ця суперечка, якби не втрутилася Ганна Григорівна:

– Маріє, любесенька, навіщо діло відкладати, сьогодні й вирішите, підходяща для тебе справа, чи назад поїдемо. Тут свої панські звички треба забувати, назвався грибом – лізь у кошик.

Кропивницький жив недалеко від готелю у своєї старої тітки, що здавала кімнати акторам і акторкам. На вигляд, звичайний ошатний будиночок, а насправді виявився справжнім осищем, зі своїм чудернацьким уставом, відсутністю і натяку на делікатність та підтримку. Саме в ньому Марія вперше побачила зворотний бік акторського життя з божевільною заздрістю, підступами, брехнею і бажанням за будь-яку ціну усунути конкурентку.

Вони йшли довгим темним коридором, а з відчинених дверей виглядали цікаві очі, за спиною чулось хихикання і голосне шептання. У великій залі було два чоловіки. Один, років сорока, кремезний, із широким обличчям, щось писав за столом, другий, мугикаючи, награвав на фісгармонії якусь мелодію.

– Марія Костянтинівна Хлистова, прошу любити й шанувати.

Чоловік за столом підняв голову, присипав аркуш піском, щоб підсушити чорнило, і неквапом піднявся. Але співак його випередив, він уже галантно, але трохи розв’язно цілував жінці руку:

– Соліст опери Стоян-Свєтлов, – і додав зі смішною гордістю: – Тенор.

Кропивницький демократично потис руку, було б кумедно, якби й він, маючи вигляд сільського мужика, і собі заходився шаркати ніжкою з поцілунками. А от перше питання Марію приголомшило:

– Українською мовою пані володіють?

– Володію, але більше року жила в Фінляндії, ви це знаєте, там мені не було з ким українською спілкуватися, може, що і призабула. Не можу сказати, що досконало володію. Тепер вони сиділи на софі, майже поруч, і жінка розгледіла і палаючі розумні очі, і густе волосся, й офіцерську осанку цього «майже мужика».