Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

А вранці її розбудило сонце. Уперше за кілька днів ранкове проміння пробилося скрізь хмари, всміхнулося – все буде добре.

Ганна Григорівна, бідна родичка Хлистова, яку відправили супроводити Марію Костянтинівну в далеку путь, уже накрила стіл білою накрохмаленою серветкою, розставила прибори, виклала на таріль шматки буженини, пиріжки – їжу, що припасла з дому.

– Прокидайся, голубко, помолимося та й за сніданок, бо кава прохолоне.

Кавували без поспіху, жінка була не набридлива, делікатна, розмовами, розпитуваннями не обтяжувала. Цілісінький день Марія дивилась у вікно, почуття переповнювали, іноді не чула, не розуміла, що каже супутниця. Ця добра жінка ще й погодилася допомагати по господарству, безкоштовно, наче приймачка, нахлібниця.

Усе буде добре. Микола Карпович зустріне у Києві, усе владнається. Вона буде грати на сцені. Хіба не про це мріялося стільки років? Так, їй уже двадцять вісім, чи не запізно? А якщо… Далі боялася продовжувати думку, відганяла від себе, як чорного хижого птаха. Ніякого «якщо» не станеться, дуже висока ціна вже оплачена за цю примарну можливість грати, бути поруч з ним. Знайшла листа від нього, знову пробігла очима знайомі, вже вивчені напам’ять рядки: «Умови Вам Кропивницький обіцяє дуже вигідні, бо я поручився за Вас як за хорошу акторку. Терміново дайте відповідь, інакше зіпсуєте всю справу, тому що на Ваше амплуа нікого не запрошуємо, маючи на увазі Вас. З власного боку мушу сказати, як людина прив’язана до Вас, за Вашими словами, “як собака”, що умови дуже вигідні для Вас, жоден антрепренер не дасть таких грошей, не знаючи, як Ви граєте. Раджу погодитися, тому що коли ми почнемо грати у Києві, Ви сподобаєтесь публіці, у цьому я певен, то він може дати і 250 карбованців на місяць! Не затримуйте відповідь і відповідайте одразу: “Я згодна” – і чекайте на телеграму, коли і куди їхати. Костюмів особливих не треба, тільки малоросійських! Маю надію побачити Вас у Києві на драматичному поприщі. Відповідайте як можна швидше, навіть телеграмою на моє ім’я. Ваш вірний Тобілевич».

Потяг сердито зашипів, повільно зупиняючи колеса. Заскреготало залізо. За вікном метушились зустрічальники, дехто з радісними обличчями, із квітами в руках. Вона з тривогою виглядала Миколу Карповича, Ганна Григорівна спокійно сиділа біля валіз, речі всі давно вклала, відпочивала. Марія пришпилила модного капелюшка, поправила волосся. Чи впізнає її? Стільки часу минуло.

Сиділи, чекали. Перон поступово порожнів. Вантажники везли візками чужі багажі, йшов народ із третього класу, хтось голосно говорив у вагоні. Їх ніхто не зустрів! Крижана змія залізла в думки – навіщо було їхати так далеко? Кидати чоловіка? Звичне забезпечене життя? Відмовлятися від співів, ще ж і курсу не закінчила в консерваторії. Вислуховувати завуальовані шпильки від братової, яка вміла, не порушуючи пристойності, принижувати зверхнім ставленням. Навіщо було їхати?

Двері розчахнулися, в купе залетів юнак у розхристаному пальті, захеканий – наче після тривалого бігу, – звернувся до Марії:

– Пані Хлистова? Даруйте великодушно моє запізнення. Проспав негідник! Але не хвилюйтесь, я вам білети до Єлисаветграда ще вчора придбав, усе зробив, як мені було наказано, – проторохкотів, підхопив валізи та вискочив із вагона.

Нічого не залишалося, як піти слідом із рештками багажу. Хлопець зупинився тільки в залі очікування. Ганна Григорівна дивилася переляканими очима, але мовчала, важко дихаючи після незвично швидкого темпу ходьби.

– Прошу дати пояснення, де пан Тобілевич? Він сам обіцяв зустріти мене.

– Вся трупа, і пан Кропивницький, і пан Тобілевич, всі актриси також зараз у Єлисаветграді. Тут з виставами щось не склалося. Вони вам самі все пояснять.

Марія опустилася на лаву поруч із Ганною Григорівною. Жінки обмінялися розгубленими поглядами: що маємо робити?

– Мене було запрошено для гри у Києві, ні в якому іншому місті я б не погодилася грати, принаймні зараз, доки ми не вкупі з Олексієм Антоновичем.

– Уже сьогодні ввечері пан Тобілевич зустріне вас у Єлисаветграді, присягаюсь! Він там на вас чекатиме, ваш потяг відходить через дві години. Запрошую поснідати, і поїдете далі.

– Ганно Григорівно, не знаю, що й робити… Я не маю зайвих грошей їхати до Свеаборгу, мені було обіцяно, що відшкодують дорожні витрати в Києві, а тепер маємо ганятися за Кропивницьким по всьому світові? Я не знаю, що робити.

Хлопець слухав монолог зі щирою усмішкою: