Владимир Лис - Стара холера

Він заговорив про те, що вірить: все прикре у вас, Лізонько, вже позаду. Запропонував випити ще краплину вина.

– Може, ми вже поїдемо?

Ліза вимовила це не вимогливо, а зніяковіло й прохально. І це був добрий знак.

– Вип’ємо ще кави і з’їмо морозива, – сказав Максим з такою ж інтонацією. – Це ж моє якщо не останнє, то передостаннє прохання.

Останнє він висловив уже в машині. Заготовлені слова просилися на язик по закінченні Лізиної відверто-викличної сповіді (добрий момент) і коли дякував за чудові дві години, проведені з нею (і то була правда), а в кишені намацав коробочку із тонким золотим ланцюжком з витонченим, ледь помітним гравіюванням, з камінчиками, й не відважився вручити подарунок. Він уперше боявся відмови і був трохи розгубленим. Щось наче розірвалося в іншому ланцюжку – добре продуманому ним плані дій.

Все ж у машині він сказав, що повинен зізнатися: цей обід мав би відбутися трохи пізніше. Двадцять п’ятого листопада. Але він не витерпів до цієї дати.

– Я повинна спитати, чому саме цього дня? – Як не дивно, в Лізиному голосі Максим не вловив звичної іронії.

«Розумна дівчинка, – подумав Максим і додав теж подумки, із ніжністю: – Нахабеня».

– Так, я цього чекаю.

Пауза. Він затамував подих.

– Бо дуже хочу зустрітися з вами саме цього дня.

Ще одна пауза. Десь щось гучно тріскає в повітрі.

– У мене двадцять п’ятого листопада день народження. Я хочу провести цей день саме з вами. І клянуся – надалі жодного посягання на вашу… вашу…

Недоречним було закінчення нібито з гумором «вашу порцелянову величність». Чи «вашу дорогоцінну особу». Він його відкинув і сказав:

– Розумієте, ну, ще одна примха цього бісового сина якогось там мільйонера. Я хочу відсвяткувати цей день тільки з вами. У нашому будинку. Удвох. Повірте, я не запрошую вас до замку Синьої Бороди. Може, зробите такий подарунок?

По хвилині чи дві мовчанки Ліза видихнула:

– Навіщо?

Він хотів сказати: «Така вже примха», а вимовив:

– Не знаю. Нав’язлива ідея.

Цього разу вона відповіла майже відразу:

– Останній акорд вашого охмуряння?

Він скупо всміхнувся:

– Звичайно. Ви дуже розумна дівчина, Лізо. Тільки біда в тому, що все, що я задумую, ви розгадуєте і відкидаєте.

– Не все, – сказала Ліза. – Я ж пообідала з вами.

– Один – нуль на вашу користь.

«На мою користь, – подумав. – На мою, Лізонько».

Машина справно намотувала кілометри на шляху повернення. Він сподівався – кілометри дороги його перемоги. Його… Інакше й не могло бути.

Вже при в’їзді до Києва сказав із хвилюванням, на яке тільки спромігся:

– То як? Не відмовляйте, прошу вас. Не в ресторані, не ще десь, а в моєму – не приховую – небідному домі. Де нікого більше не буде. І клянуся – жодних посягань на вашу королівську особу. Щось хіба перекусимо і для мене – розкіш спілкування з вами. Вибачте за цю фразу. Не бійтеся. Я думаю, ви вже переконалися – дядечко Макс не страшний.

І Ліза сказала:

– Гаразд. Якщо по правді, мені цікаво побачити, як живуть олігархи. Досі бачила тільки по телеку. Але далі більше ніяких зустрічей. Даєте слово?

– Окей, – радо відповів Максим. – Якщо вже ви дали згоду, то як і сьогодні – зустрінемось о третій?

– Ви не встигнете підготуватися до прийому справжніх гостей…

– Ніяких більше гостей не буде. Але давайте я приїду о першій, до темряви вам дещо покажу.

Вони попрощалися біля її будинку. І тут Ліза сказала:

– Може, підкажете, що дарують на день народження олігархам Попелюшки, які не хочуть бути принцесами?

Він відштовхнув слова, які просилися на язик: «Себе».

– Щось зроблене вашими руками. Не за ці тижні, що будуть, а колись… Ну, навіть у шкільні роки. Якось я згадаю і своє дитинство, і ваш подарунок. Дядькові Максу це буде приємно.

Ліза промовила майже з розпачем:

– Ну чому мені хочеться вам вірити?

– Бо я кажу вам правду…

– Я подумаю над подарунком, – сказала Ліза.

Двері машини зачинилися, і вона пішла.

Максим читав у якомусь вірші рядок: «Вона пішла, а я за нею».

Не міг піти, хоч дуже хотілося.

«Я спокійний, як удав», – від цієї думки стало справді спокійніше на душі, яка, можливо, в нього й була.

Трохи від’їхав і набрав номер її мобілки. Номер, про який дізнався у їхній фірмі, але яким ще жодного разу не користувався.

«Відгукнися ж», – попросив.

Ліза відгукнулася. Він почув не тільки її голос, але, здавалося, і її дихання. А може, так було… Вдихнув її подих у себе.