Владимир Лис - Стара холера

Ліза, вся наструнчена, стривожена і сповнена злості – на себе саму, що робить найавантюрніший вчинок у своєму житті, на Качулу, який оголосив її, по суті, своєю власністю, на весь світ, де так незатишно і не можна бути просто щасливою, – повернулася додому. Вона знала, що не дасться зґвалтувати себе, а по суті, Максим хотів це зробити, що вона три, десять, сто п’ятдесят разів дурна, але в неї ще є честь і совість. У неї є Степанко. Недотепа, хлопчисько, якого вона любить.

Після тривожної, майже безсонної ночі Ліза вирішила поблукати Києвом. Може, востаннє. Дісталася Хрещатика, потім Андріївського узвозу, Володимирської гірки. Місць, які вона любила. Пройшлася набережною. Серце пораненим птахом билося в грудях і силкувалося вирватися. Ліза знову стала добре нагостреним ножем. Озвався мобільник. Максим.

– Лізо, ти дуже сердишся на мене?

– Ні, ні, вже ні, – сказала Ліза. – Тільки завтра я ще висловлю тобі деякі прохання.

– Згоден на все, крім одного. Ти знаєш, про що я.

– Я знаю. Я здаюся.

– Це звучить сумно, – зауважив він. – Ти не здаєшся, а робиш мене щасливим. Приймаєш мій подарунок?

– Так, – відповіла Ліза. – Дякую. Я ще не носила таких речей.

– Віднині носитимеш.

Вона справді відчинила залишену ним коробочку. Побачила і кольє з діамантом, і, мабуть, дорогущий жіночий годинник, і розкішну ажурну білизну. Після споглядання цього багатства билася добрих півгодини в істериці, вже хотіла сама собі викликати «швидку», а потім опустилася на холодну підлогу.

– Я божевільна, – прошептала Ліза, потім вимовила голосніше. Враз її божевілля стало тихим. Далеко чулися якісь слова – Максима, особливої служки Лії, поставали діти, яких вона має від Максима народити, в яких буде блискуче майбутнє.

«Я загубила себе чи знайшла?» – Ліза подумала це й підвелася.

Сказала:

– Тебе нема, Лізо, і ти є. Так не буває, але так є.

То було вчора, а сьогодні Максим висловив побажання (чи наказав), щоб на завтрашню зустріч з ним вона наділа і кольє, і годинник, і, головне, подаровану ним білизну.

– Сподіваюся, я не помилився розміром, – сказав він.

– Ні, Максиме, – сказала Ліза.

– От і добре. До зустрічі завтра, люба, в наш день.

– До зустрічі.

«Я ошуканиця», – подумала Ліза.

І раптом відчула, що їй приємно одурювати цього могутнього чоловіка, який проголосив її своєю власністю.

«Маленька моя», – казала мама-бабуся Павлина.

«Я не маленька», – сердилася Ліза.

«Тоді велика моя», – погоджувалася мама-бабуся.

«І не велика. Я самасвійська».

«Яка-яка?»

«Самасвійська і дика. Я така, мамуню. Я така, бабуню».

Ліза міркувала зараз, що підготує тому Максові сюрприз. Мусить щось учварити. Швидше додому. Бо завтра має бути проголошений цим чоловіком їхній день. Великий день смерті бідної Лізи і вошестя на престол багатої Лізи.

Напередодні того дня пізнього вечора Ліза з рюкзаком за плечима і валізкою в руці вислизнула зі свого будинку.

Тепер за нею не повинні слідкувати. Максим Качула певен у собі, своїй силі й перемозі, у своїм праві робити людину щасливою, навіть усупереч її волі.

Ліза спочатку пішки, потім на метро, далі на таксі й знову пішки дісталася автостанції. Коли вона побачила Степанка, поруч з яким стояв його рюкзак, то завмерла. Подумала, що зараз останній шанс втекти і від нього, і від себе самої. Більше не буде. Ніколи. Як і насильно щасливого, але суперзаможного життя. Ліза стояла і вдивлялася у Степана, у ніч за вікном.

Благала – підведи нарешті голову.

І він підвів. І підвівся. Вдвічі, втричі незахищеніший, ніж вона. Самостійний у своєму чеканні на неї. Ліза кинулася до нього і притислася до його грудей, як була – з рюкзаком і валізою.

Він прошептав:

– Чого ж ти плачеш, Лізо?

– Я не плачу, – сказала Ліза.

– Ти вся зарюмсана.

– Ой, Степанку, що ж ми робимо і що на нас чекає…

А чекала на них зимова ніч. Автостанцію на майже околиці Києва зачинили. Вони то сиділи на лавочці у скверику поруч і хапали дрижаки, то ходили: зайшли в якийсь нічний барчик, де було повно шуму й диму, і вийшли. Вони були чужі серед цього світу зі своїм приреченим коханням, зі своєю втечею, із ніччю, серед якої намагалися знайти прихисток.

Місто спало і не спало. Довкола автостанції бродили якісь люди. Двічі якісь компанії намагалися до них чіплятися. Один раз Степанко насмішив Лізу, бо прийняв боксерську стійку. Обійшлося. Знову настав холод самоти, коли треба було дожити якось до ранку, до втечі, до зникнення, «розчинення». Чекання тяглося нестерпно, холодне і тоскне.