Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Друг м’яко всміхається й про щось роздумує.

– Напевно, у всьому винен художник, що живе в мені. Його пензель хоче доторкнутися до всього прекрасного, що бачить, – видає за хвилю.

– Гм… А мене колись у вузі вчили, що того, хто має такий енергійний пензель, називають просто альфа-самцем.

Ґільєрмо заходиться від сміху. Мусимо спинитися. Неподалік помічаємо невеликий водоспад з озерцем унизу. Струмінь води зі скелі сильно масажує тіла й аж зносить труси – доводиться пірнати за ними. Регочемо, витираємося та їдемо далі. Після душу стає легше, та волосся через високу вологість повітря не хоче сохнути.

– А тут, у Гондурасі, ти, Андреу, почуваєшся вільним? – продовжує тему Ґільєрмо.

– Навіть не знаю… – Я задумався. – Колись думав, що свобода людини залежить лише від зовнішніх життєвих обставин, влади чи інших людей.

– А тепер? – Ґільєрмо уважно глянув на мене.

– А тепер я знаю, що свобода є ще й внутрішньою… Знаю, що я сам стримую себе чи штовхаю… Стаю сильнішим і впевненішим або й навпаки. Думаю, що гори – тренувальний табір для нашої чоловічої наполегливості: ми падаємо, набиваємо ґулі, піднімаємось і, зціпивши зуби, ліземо все вище… Тоді стаємо більш вільні в прийнятті життєвих рішень. Он там, за тим твоїм молочним соском, бачиш, – показую на віддалену вершину. – Коли б ми піднімалися на неї, то бачили б обабіч лише хащі, що стримують рух уперед і зменшують коло огляду. Точно, як поміж людей: вони тиснуть на нас своїми думками, стереотипами, враженнями, забираючи й зменшуючи простір нашого «я». Та коли й далі відсувати вбік чужі думки-хащі, опиняєшся на своїй, власній вершині… Так і ми бачили б оці хащі вже внизу, коло ніг. І не зважали б на них. І картина була б неймовірна.

– Гарно ти вмієш сказати, Андреу, – говорить тепер Ґільєрмо. – Респект.

– А знаєш, Ґільєрмо, я також дуже хочу побачити фламінго. Я їх бачив, але якось дуже здалеку. А от так, щоб можна було роздивитися й поспостерігати – ні. Це незвичайні птахи.

– О, так. На зворотному шляху ми від’їдемо трохи вбік, там є одне велике солоне озеро.

Села вздовж дороги трапляються дедалі рідше. Тропічний ліс реагує на шум двигуна здивованими вигуками різних птахів. Раптом гущавина розступається. Посеред величезної зеленої галявини, залитої сонцем, розкидані масиви сірого каменю. У центрі велична східчаста піраміда. Німію від подиву. Я бував у містах і селах різних країн. Та піраміда… Досі я бачив тільки фото пірамід Єгипту. Та й ніколи не думав, що вони є ще десь у світі. Сьогодні завдяки своєму другові я потрапив в інший вимір часу. У ньому законсервовані інші цінності, інші знання, інші ідеали. Невже я доторкнуся до цієї сивої давнини, що несе загадки й світогляд давніх людей?

– Це місто Копан, – веде мене Ґільєрмо до каменів. – Воно було столицею давніх майя. З якихось причин вони покинули його ще в дев’ятому столітті. Річка й джунглі знищили його. Руїни Копана віднайшли щойно півтора століття тому. Оце стела Великої площі. На ній зображені правителі майя.

На камені викарбувані масивні обличчя з широкими губами й орлиними носами. З-під ледь опущених повік вони холодно дивляться вбік чи донизу.

– Як думаєш, – питаю в Ґільєрмо, – чому всі правителі не дивляться прямо у вічі?

– Придивися: вони ні добрі, ні злі. Влада – це завжди насильство над іншими. І неважливо, це спонукання до вбивства чи випікання хліба, але завжди відбувається підкорення когось своїй волі. Їм доводилося приймати всілякі рішення. Жертвувати меншою кількістю своїх людей, щоб вижила більша. Чи навпаки… Так, вони тут упевнені й жорстокі. Тільки такі люди здатні приймати рішення й диктувати свою волю іншим. Тільки таких людей і слухають інші, невпевнені в чомусь. Бояться чи поважають – неважливо, але таким підкоряються. Їм не треба шукати чийсь погляд, бо їм не цікаві ні чужі думки, ні чужі погляди. Так, як тобі чи мені. Вони самодостатні, і все тут…

Самодостатні байдуже споглядають плин часу. Невідомо, чи їхня жорстокість урятувала, а чи знищила давній народ. Та залякала аж до фіксації в генах – це точно: три сотні іспанців хитрістю й металом перемогли багатотисячні війська нерішучих індіанців, нащадків підданих оцих правителів, по всій Латинській Америці.

– Ти знав, Андреу, що дев’яносто відсотків корінного населення Америки вимерло від хвороб, які привезли європейці? І воювати не треба. – Ґільєрмо здається схвильованим.

Він несе в собі гени обох цивілізацій – і Нового, і Старого світу. Сьогодні одні з них тужать.