Тетяна Пахомова - Карпатське танго

До мене звернулися на «ви»! Уперше в житті! Я офіційно визнаний дорослим! Якесь радісне відчуття наповнює мене по самісінькі вінця й змушує гордовито розправити плечі. Навіть думка «Вгамуйся, іще іспити попереду» не вистуджує його. Як ти там, Катю? Шкода, що не зі мною. Ми б зараз ішли вдвох цим чудовим містом, тримаючись за руки, сміялися й раділи б… Та я напишу тобі про цей день… Я хочу бути тут, серед оцих гарних і ввічливих людей. Щодня зустрічатися поглядами з лікарями й науковцями з численних портретів на стінах. Уважно слухати те, що розповідають в оцих аудиторіях. Хочу стати своїм у цьому великому місті. Бути потрібним людям і собі. Тут уже ніхто мною не командуватиме й не повчатиме, як думати й що говорити. Навіть рясні плакати на стінах «Хай живе комунізм!» і «Слава КПРС!» із натхненними профілями вождів видаються лишень дріб’язковим, не вартим уваги антуражем.

Що мав на увазі отой викладач, коли говорив про «підходяще місце»?.. Цікавість виводить мене в кінець Пекарської. Переходжу дорогу і… За кілька метрів від себе бачу трамвай, багато автомобілів. Чомусь зовсім не чую їхнього шуму. Невидима прозора стіна відгороджує вулицю від мене. Тут час зупинився. Це оселя того невидимого, що керує світом видимим. Ця капсула в центрі Львова наскрізь пробиває землю й врізається в безодню неба. Вона дає живим розуміння вічності й швидкоплинності, пам’яті й забуття, марнотного й справжнього. Сюди приходять, щоб подумати про цінність життя. Або щоб залишитися навіки.

Кожен крок Личаківським цвинтарем приносив нові думки. Це рукотворна осанна величі смерті й красі скорботи. Ніколи доти я не бачив такого болю, застиглого в камені. Темна вирізьблена усипальниця завбільшки з будинок… Понад століття тому померла ця полька, шістнадцятирічна юнка. Давно немає серед живих її батьків. Та їхній біль поза часом, він вічний. Він пронизав тіло космосу страшними муками материнського жалю й залишився висіти в ньому чорним згустком назавжди. Батьківське горе й відчуття провини застигли в білому мармуровому надгробку. Кам’яні складки сукні… Як дбайливо вирізьбив їх скульптор. Там сховався невимовний жаль за єдиною дитиною й ненародженими онуками. Батьки жили, будучи мертвими. Ці згорьовані люди будували цю велику гробницю для доньки й себе, утішаючись єдиною радісною думкою – очікуванням близької смерті. «Янголе мій, переді мною стій, а я за тобою, як за кам’яною стіною», – промовляли всі в нашій сім’ї зранку. Великий білий янгол іде перед кожним спереду, а чорний янгол смерті ступає крок у крок і терпляче чекає свого часу. Ніщо у світі людей не викликає настільки сильних і різних емоцій, як смерть. Згадую, як довго мучила хвороба бабусю Миколи. Як вона плакала й щодня просила смерті! А рідних – щоб завезли її на цвинтар і залишили, бо там, у своїй оселі, безлика нарешті зглянеться над нею… Коли бабуся померла, то була усміхнена й гарна, як ніколи за життя. Які ж сильні почуття навіки закарбовані в камені Личакова… Страждання. Біль живих. Сподівання на зустріч. Холодна байдужість. Була людина – і нема. Якою вона була за життя, про що мріяла, що залишила?.. Рідкісної краси скульптури заворожували й вивертали душу. Дивна суміш роздумів та естетичної насолоди заволоділа мною. На кладовищі вповільнений плин часу для живих. Тут краще розумієш і цінуєш життя. Добре, що існує смерть. Її подих робить людей добрішими. Якими непередбачуваними й жорстокими могли б бути безсмертні люди?.. Та людське життя не вічний математичний промінь, а часовий відрізок між двома янголами. Тепер я зрозумів, що близькість медінституту й Личакова, може, і випадкова, та дуже символічна. Лікар має допомагати великому білому янголу. Для того й носить його символічні одежі. Утім, медик запросто може почати служити й іншому, чорному. Повільність кладовища відганяє поспіх і легковажність: «Геть, вам не треба жити в лікареві…» Твої виваженість і знання – стрілки на вагах між чорним і білим янголами. Дякую, мудрий пане-товаришу з інституту, я все зрозумів…

Вступні іспити стали для мене наче гарний спуск на санчатах із найвищого сільського пагорба: після поколювання в животі мчиш із вітерцем, минаючи ялини, – і відро гормону щастя за зупинки. На кожному іспиті викладачі спочатку знаходили моє прізвище в теці збоку, а далі… А далі просто не ставили мені запитань. А ще усвідомив неприємну річ: я слабак. Або егоїст. Або те й те вкупі. Двічі зі мною складав іспит старший за мене юнак. Напевно, вступав не вперше й не вдруге. Як він відповідав! Які речі знав! Добре, що мене про таке не питали. Та оцінки отримував нижчі, ніж я. Він мав би вчитися в медінституті, а не я… Та я недостатньо сильний відкрито визнати це: «Прошу, ти більш достойний, а я відходжу…» Не буде в мене більше такого шансу потрапити сюди. Вибач мені, моє сумління. Я люблю себе, як і всі. Егоїзм перемагає благородство з рахунком 10: 1. Варіації на тему меншовартості й власної садомазохістської екзекуції тут недоречні. Вихід – рости й наздоганяти. Та я готовий сидіти в бібліотеках, лікарнях, моргах скільки потрібно. Те, що робиш, треба робити добре. Або не робити ніяк. Особливо лікареві. Не хочу, щоб якась душа під час зустрічі з Богом пожалілася на мене як на винуватця фальстарту.