Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– Та ви філософ, Зайчук! Це, взагалі-то, точка зору давньогрецьких медиків.

– А ще так думає моя бабуся: «Ноги болять – не туди йдеш, живіт – забагато їси. Голова – не те думаєш». І ви знаєте: вона не хворіє. Вона вчила мене завжди всміхатися, за будь-яких обставин. На картині цар Давид, від якого пашить здоров’ям, теж усміхається. У нього піднесене догори обличчя: цар наче не помічає тих неприємних речей, що відбуваються неподалік.

– Так, у житті важливо не звертати уваги на те, що б’є потім по твоєму здоров’ю. Ви праві. Ну що ж, Андрію, маєте свіжий погляд на відомі речі. Тепер я спокійна за ваших пацієнтів, – заповнює залікову книжку Тетяна Василівна. – І знаєте що?.. Обов’язково відвідайте кінотеатр «Львів»: там гарний кінофільм показують, – простягає книжку.

– Обов’язково сходжу, – нахиляюсь і цілую руку Тетяні Василівні. Вона не просто розумна, а мудра жінка. І добре, що поганяла мене. Залік, що став каменем спотикання, допоміг мені багато що осмислити. Тепер знаю, що, коли доля кладе на дорозі камінь, вона хоче, щоб його використали для зведення будинку… Ми розсталися друзями.

Інколи мені здається, що час не стала величина. Він по-різному плине, коли думаєш про різні речі. Радість і щастя стають митями, болі й розчарування – вічністю. Думка про те, що я не зустріну нікого, досконалішого від Каті, спричиняла цілковиту зупинку часу. Тема стосунків стала в моїй душі островом, на якому зневажене давнє кохання було закопане в потаємній печері, а нове стало табу. Десь на цьому забутому острові летаргічним сном Білосніжки спала моя здатність кохати. Я оминав цей закуток свого єства, бо боявся нового розчарування. Коли блукав вечірнім Львовом, зустрічав десятки казкових красунь – струнких, довгоногих, що наче зійшли з полотен найкращих майстрів пензля. Вони милували око довершеністю, яку породили сила пристрасті й кохання та поєднання генів українців, поляків, вірмен, євреїв та угорців. Не лише божественна пропорція робила бездоганними їхні тіла, а й печать інтелектуальності й духовності на обличчях. Я міг довго милуватися їхніми жестами, мімікою, ходою, та моє серце мовчало. Можливо, потрібно було взяти приклад із просунутих хлопців Львова, та суто зовнішнє не моє.

У моду саме входили сильно розкльошені штани. Ширина штанини знизу досягала п’ятдесяти сантиметрів і більше. Найбільші відчайдухи від моди ще й підшивали до країв того дива різнокольорові лампочки, від яких до кишені тягнулися тоненькі дроти. Коли потрібно було вразити дівчину, що проходила повз, легеньким порухом руки замикали клеми на батарейці – і штани спалахували знизу кольоровим мерехтінням.

У Львові все навколо дихало молодим дивакуватим залицянням і пристрасним бажанням кохання. Входження в його світ кожен розумів по-різному: дівчата – як довге тупцювання в передпокої душі, а хлопці – як максимально швидке просування в обитель тілесну. Навчання в інституті створювало найкомфортніші умови для поєднання чоловічої нетерплячості й жіночих вимог до платонічної складової кохання. Удень милі зустрічі під час навчання й приємне спілкування-залицяння, уночі логічне продовження всього цього. Так, як і передбачає українська мова: день – чоловік, ніч – жінка… Ми із Сергієм лише спостерігали, як перед старшими товаришами по кімнаті капітулюють усе нові дівочі серця й тіла. Валерій і Віктор були гарні, щирі, сильні. Їхні музичні інструменти промовляли на вечірках численними мелодіями кохання, створюючи навколо хлопців необхідну романтичну ауру. Дівчата не могли перед цим встояти. Вони просто приходили самі, без зайвих слів, щоб віддатися красеням на скрипучому ліжку гуртожитку. Інколи ті звуки завдавали мені болю, а часом пробуджували заздрощі. Іноді в глибинах свідомості проскакувало бажання теж отак відірватися. І вже зовсім не важливо з ким.

Моє тіло дозріло до кохання й вимагало задоволення своїх потреб. Образ Каті віддалявся все більше. Ліки допомагають тілу, час – душі. Мислитель Платон вважав, що організмом людини керують три речовини – пневми з трьох найважливіших органів: мозку, серця й печінки. Легендарний Авіценна додав до цього переліку органів ще й четвертий – яєчка. Усі мої пневми зібралися й десь там, усередині, потихеньку залікували душевну рану й почали будити мою Білосніжку.

Щоб пневма Авіценни стала солістом у цьому хорі, потрібен був іще якийсь поштовх. Він, як і годиться стовідсотково природному поклику, наздогнав мене навесні. Це був майже кінець другого курсу. У нас мала бути пара з фізкультури. У спортзалі добігала кінця волейбольна гра між дівчатами з лікувального факультету. Якщо чоловічий волейбол видовищний, зі стрибками й виходами, то жіночий насамперед емоційний. У повітрі, здавалося, виникла електрична дуга над сіткою. Дівочі тіла з котячою спритністю металися майданчиком, вигукуючи інколи щось незрозуміле. Хлопці-одногрупники з цікавістю спостерігали біля стіни за перебігом цього спортивно-театрального дійства.