Валерий Шевчук - Тіні зникомі

З усього цього виходило б, що коріння мого роду польське, але Темницькі виринають у другій половині XVII століття як полковники Запорозького війська; більше того, Василю та Кирилу до стріли королем Яном Казимиром додано над щитом блискучого доспіха, увінчаного шляхетською короною. Отже й польська корона, й двоголовий орел визначали тимчасову службу тимчасовим державам, чи, як кажуть поляки, панствам, а основною незмінною залишається хіба стріла, вбита в землю, а може, та земля, в яку вона вбита, а та земля напевне не Польща й не Великоросія, а та, на якій побачив та пізнав світ і з якою зв’язана занурена в неї стріла – весь мій довготривалий рід мешкав на просторі, що звався по-різному: Русь, Малоросія, Україна. Мої предки були поріднені родинними зв’язками із правобережним гетьманом Павлом Тетерею і мали немалі маєтності в Деміївському ключі чи й ще десь, але потім залишили Польщу і перейшли до Гетьманщини, в Чернігівський полк, де зв’язалися родинними зв’язками із полковником, а пізніше гетьманом, Данилом Апостолом, власне за його дружиною Юліаною. Відтак потрапили під російське берло, сіяли свої кістки на диких полях у війнах із татарами й турками, воювали в Інфлянтах, ходили в далекі походи, яких не перелічити, та я й не ставлю перед собою такого завдання, але поступово почали ставати росіянами, принаймні мій батько любив так пишно висловлюватися:

– Лінійка й циркуль, сину мій, багнет, мідне жерло, чавунне ядро, шабля з Тули і слово Золотоуста – все наше, все на погибель ворогів від Росії і для Росії та царів її!

Мій батько недаремно дістав у герба двоголового орла, той і справді залетів у його душу, саме з його волі я й став слугою мідного жерла, чавунного ядра та шаблі. І я також, аж доки не почав тліти в моїй душі вогонь згаданого сум’яття, щиро подавав місце для гніздов’я в своїй душі тому двоголовому орлові, вважаючи це навіть за справу для моєї честі. Більше того, любив повторювати давню мудрість: «Справді, розпалений у сум’ятті ніколи не мудрий», – можливо, в такий простий спосіб захищаючись од нього, а воно, треба признатися, не раз стукало в мою душу. Батько мій твердив, що дід, Петро Григорович Темницький, ще в часи гетьмана Кирила Розумовського збагнув і почав укладати в голові своїх дітей, що вони не малороси, а справжні росіяни, а російські царі – нащадки святого Володимира, нетлінні рештки якого лежать у Києві (думка, як на мене теперішнього, наївна і без знання, адже теперішні російські царі Романови, а не Рюриковичі, останні вигибли вже давно, а в Києві нетлінних решток святого Володимира не знайти, як і взагалі могили його); саме тому Петро Григорович, який завжди вмів відчувати, звідкіля вітер віє, був одним із перших, два сини якого вступили на російську військову службу; він мріяв і не раз писав своїм дітям, щоб вони пішли у відставку «майорами в патенті», тобто штаб-офіцерами регулярних військ, відповідно й мій батько не тільки послав мене й брата Петра цим-таки шляхом, а й домігся уведення до свого герба двоголового орла, правда, в який спосіб – не відаю. Дід Петро Григорович помер б липня 1771 року на посаді предводителя чи маршалка шляхетства і, гадаю, навіки заплющив свої очі не без внутрішнього задоволення, бо залишив після себе певні надбані маєтки і прилаштував дітей так, як бажав. Чи прокидалось у його душі сум’яття? Гадаю, що так; зрештою, про нього далі ще розповім докладно. Так само було і з моїм батьком, який шляху, накресленого батьком, не змінив, але сум’яття мав у душі не менше…

Оцю коротку замітку я написав, пробуваючи в Естляндії [4] Естляндія – Естонія, перейшла від шведів у володіння Росії в 1721 р. за Нітштатським миром, відтак там стояло російське окупаційне військо; тут утворено Естляндську губернію. у строго уладженому домі моїх майбутніх родичів, де панував доскіпливо утримуваний порядок і куди мене занесла доля силою негадного промислу господнього. Але як туди потрапив, треба розказати, бо ця історія, зрештою, й поклала початок мого сум’яття, тобто саме тут поклалася моя Долина Видінь, про яку оповідав і пророк Ісая.

У 1817 році я був посланий сюди у Першу артилерійську бригаду, бувши достатньо молодим; квартиру мені виділили у поміщика Мейделля. Це була бездітна пара, а одружений був гер Мейделль з графівнею Буксгевден Марією Теодорівною; в цьому домі я потрапив у чужий, ніби заворожений світ, але якось одразу прихилився душею до господарів, а вони до мене. Трохи хворів тоді романтичною настроєністю, тобто мене не вабили офіцерські вечірки із гучними випиваннями, картами чи й романічними пригодами, на що ласе будь-яке офіцерство. Волів після служби повертатися в один і той-таки час на квартиру, де незмінно бував запрошений на вечерю у притемненій залі, де скупо горіли свічки, відтак слуги, які подавали страви, скидалися на тіні-привиди – вони безшумно випливали із густого сутінку і так само безшумно в ньому розчинялися. За величезним столом нас сиділо троє, а коли гостювала в них небога, то бувало нас четверо. На чільному місці возсідав, виструнчившись, сухий, тонкий і маленький гер Мейделль, який у час вечері, як правило, не говорив ані слова, не віддавав наказів і слугам – цим рядила його половина, велика, пишна, у старомодній сукні із безліччю оборок, з високою білою перукою і напудрованим лицем. Вона й говорила найбільше, здебільшого розпитуючи про те і се. Коли ж бувала Елізабет, то також сиділа мовчки й чинно споживала їжу, бувши ніби ще одна свічка в покої – від її милого дитячого личка струмувало тепло і ясність; признаюся, тоді я на неї мало звертав уваги, хоч вона, як оповідала пізніше, увагу на мене звернула досить пильну, як це зчаста й буває в дівчаток. Вечеря – з добротних і важких німецьких страв, які я в догоду господарям завжди хвалив, хоча перевантажував ними, як і незмінним пивом чи й винами, шлунка, після чого мені снилися химерні й також важкі сни – це й була єдина недогода таких вечер.

Читать дальше