Богдан Жолдак - Нестяма

— В Україну, — прошепотів.

Як і всім героям Верденської м’ясорубки, йому не було відмовлено, бо бачити, як плачуть сліпі очі, медкомісія не витримала, і скориставшись із Брестського миру, надіслала його туди на лікування.

Ще дивовижніша інша правда, що перед Берестейським миром сюди прибув поранений царський єфрейтор

Георгій Жуков, ще тоді не уславлений, а простий георгіївський вояк, який ковтнув трохи газів, і от доки він тут, у Полтаві лікувався, влада змінилася, й Жукова мобілізували до військ УНР, де він успішно провоював півроку. Півроку, а потім усе життя приховував цей факт, інакше б не дослужився до сталінського маршала.

Знав би Гітлер, що він отут послідовник свого майбутнього знищителя... А ліки які? Тиха похила хижка, тиха дівчина Зінька, ще скромніша, ніж тихіша, він часто любив розпитувати про навколишні краєвиди, аж доки в уяві довідався, що таке рай. Особливо його бентежила картина на дверях мазанки, де на тлі того раю сидів козак Мамай.

— Який бо він? — допитувався поранений єфрейтор, а дівчина не хтіла йому казати, що схожий на її тата, бо той десь вештався, віддаючи борг Батьківщині в махновських формуваннях.

— Такий як ти, — мовила, й спалахнула, помітивши, що подібність до цього дивакуватого австріяка таки є: довгі крислаті вуса та клиноподібний чуб на лобі.

Але не це вабило дівчину, а ота непідробна стражденна мука, що затаїлася в незрячих зіницях Адольфа, і нікого не було поруч застерегти од неї нерозважну доньку.

Одного разу, прибираючи за ним, вона безмовно нахилилася, намагаючись прозирнути в його сліпоту, й несподівано їй здалося, що він зрить її, хоча насправді знала, що то уявний внутрішній зір, але не стрималася й припала вустоньками до його спраглих губ; сила цілунку пронизала все його єство, і враз темрява розкололася, і перше, що він побачив, — це нечувано світлоока й небачено русява полтавка.

— Зінонько, — прошепотів він австро-угорською рідною мовою.

— Адіку, — не стрималася та, і вони знову припали губами й сльозами.

Між ними раптом щось зблиснуло, й удруге, і майже втретє, так, що він з подивом з’ясував: здоров’я повернулося. Так вдало, що Зінька забула й колишнього свого Жукова.

...Потім уже він вдоволено підійшов до дзеркала й несподівано гірка гримаса скривила йому лице, Зінька помітила той стогін, кинулася, мов горличка, бо він тримав під самісіньким горлом своїм гостру бритву «Золінген».

— Не ріж! — зойкнула вона.

— Любонько, не бануй, — нарешті всміхнувся він. — Просто я бим хтів зголити ці вуса.

— Не роби цього, вони тобі так до лиця, ти такий. рідний в них.

— Я?

— Схожий на козака.

— Гай-гай, люба, коли були козаки, то не було іприту. Коли почалася ота клята газова атака і всі наділи протигази.

— .а ти не надів? — зойкнула.

— Та в тім то й річ, що надів. Але ж чому він не допоміг? Оце лише аж зараз я збагнув, що сталося. А тоді не втямив: довгі ці вуса не дали йому притиснутись щільно до лиця, отож іпритові гази просоталися ними довгими всередину і просто мені в очі.

— Не край! — кричала вона на весь край України.

— Гаразд, серденько, залишу отут трохи під носом, щоб ти ними бавилась, добре, люба?

І втяв.

Однак, незважаючи на це, Брестський мир закінчився, а поставав Версальський мир, тому фатерлянд терміново відкликав його на батьківщину, навколо руйнувалися імперії й людські долі, однак він якимось чудом іще встиг отримати від Зіньки поштівку, де вона описувала їхнього світлоокого русявенького ще ненародженого синочка.

— Син, — шепотів він, цілуючи незрозумілі слов’янські літери, — буде син...

Тим-то він не брав шлюбу з Євою Браун, хоча всі пар-тайгеноссе дорікали йому.

«Син», — шепотів він і подумки линув у той тихий рай на березі Псла, уява огортала його і він непідробно радів, що нащадок назовні удався арійським. Бо сам Адольф Гіт-лер був таємним євреєм, тому що батько Шикельгрубер не був навіть біологічним татом. Натомість ним виявився один надто кучерявий музикант: прикинувшись вчителем музики, він навчив матір Адольфа не лише грати на сольфеджіо.

— Байстрюк! — часто чув він, чорнявий, позаспинно на вулиці і в школі. — Жидівський безбатченко!

То ховався й ковтав сльози образи. Ніхто тут, в Австрії, й подумати не міг, що він їй усій незабаром жорстоко помститься, здійснивши над нею аншлюс. Таємна радість наповнювала його тоді й тому, що він вдавався до месіанських думок: що не лише арієць, але й син Божого народу!