Дэниел Киз - Війни Міллігана

Нарешті все обладнання привезли і він заходився перевіряти. Прийшло все, що він замовив. Лише з модемом Біллі вирішив не квапитися, бо не знав точно, як він працює, і був упевнений, що охорона теж не знає. Про модем він чув від Бордена — той розповідав, що з його допомогою комп’ютер дротом можна під’єднати до телефона і таким чином отримувати інформацію звідки завгодно у світі.

Інформація завжди слугувала великим вирівнювачем у його житті.

Зрештою він передумав і замовив ще й модем разом з кількома книжками про системи зв’язку.

Департамент нагадав Біллі, що вивчати програмування — це добре, але треба якомога швидше знов розпочати терапію. Оскільки нікому з лікарів клініки Біллі не довіряв, він погодився зустрітися з тим соціальним працівником, якого Департамент обіцяв найняти для його лікування. Кура нагадав йому, що Шейла Портер від самого початку брала участь у його справі. У 1977 році вона працювала разом з психологом Дороті Тернер і доктором Стеллою Керолін. Тепер же суд призначив її опікуватися життям Біллі — десять років по тому.

Проходячи через металодетектори, Біллі бачив, як вона уважно його розглядає, чекаючи у кімнаті для відвідувачів — тендітна жінка з порцеляновою шкірою, темним модно підстриженим волоссям і такими самими темними очима, що наче пронизували наскрізь. На її губах була яскрава червона помада — такого ж кольору, як і лак на довгих нігтях. Вона мала інакший вигляд, ніж під час їхньої минулої зустрічі. І точно не такий, як інші мозкоправи. Перед нею на столі лежав великий жовтий записник, у якому вона щось швидко писала. Звісно, у цьому не було нічого дивного — усі психіатри робили нотатки. Але він же ще нічого їй не сказав — що ж вона там пише?

Записи Шейли Портер. 22 травня 1987 року, 7:00–20:30. Враження: вигляд дещо недбалий. За десять років постарів і змарнів.

Думаю, що під час бесіди був присутній саме «Біллі», хоча він і вживав займенники «ми» та «нам». Моральний стан: безнадія, суїцидальні настрої. Він переконаний, що його закрили тут назавжди. Погляд мертвий. Одразу помітно, що він дуже хворий. Соціопатія?

У кімнату для відвідувачів Біллі прийшов охоче. Мені не здалося, що він спілкувався зі мною через силу. Сказав, що пам’ятає мене і не хоче, щоб «мене втягли у цей безлад». Стало зрозуміло: пацієнт лютує через свій статус «політичного в’язня», через який, на його думку, він ніколи не вийде на свободу.

Протягом нашої розмови він кілька разів повторив, що не становить небезпеки для інших, що не вбивав того чоловіка у Вашингтоні і не скоїв жодного злочину після зґвалтувань.

Також [він] повідомив, що має відмовитися від мене [як від терапевта] з двох причин:

1. Якщо він погодиться на лікування під чиїмось контролем у цьому середовищі — це суперечитиме його проханням про клініку з меншим рівнем обмежень. «Лікування — це не лише балачки. Мені треба навчитися жити в суспільстві з моєю хворобою».

2. Пропозиція про його звільнення від соціального працівника ніколи не зможе переважити думку психіатрів, які вважають, що його не можна випускати. Боїться, що мої звіти як лікаря йтимуть не відразу до суду, а через Департамент.

Ми довго говорили про його роботу в бюро громадських захисників, про його почуття як жертви боротьби між доктором Керолін і доктором Лінднером, про його подорожі й заняття під час втечі. Звісно, одного разу він спробував поторгуватися зі мною і причарувати мене, але особливих зусиль не докладав. Коли він говорить про свою нетривалу свободу — у нього загоряються очі, на жаль, ненадовго. Він:

1. Нікому не довіряє — прагне абсолютної довіри як у дитини до батьків, але всі його спроби встановити таку довіру завершилися розчаруванням.

2. Не має мотивації одужати — не тільки не знає, навіщо докладати зусиль, а й боїться послабити свої захисні механізми — адже це може зруйнувати його особистість.

Він не знав, чи варто їй довіряти. Йому радили не довіряти нікому. Джим Кура зізнався: він боїться, що Департамент психічного здоров’я вдався до чергової гри, дозволяючи Шейлі Портер проводити терапію. Мовляв, потім вони все одно саботують її рекомендації і запросять більш кваліфікованих лікарів, які скажуть, що Міллігана треба тримати в закритій клініці.

Біллі хотілося довіритися їй і працювати з нею, але його вже стільки разів зраджували, що він просто не міг примусити себе повірити в те, що цього разу буде інакше. Аби тільки в нього було щось, за що б можна було триматися, якщо знов зрадять…