Дэниел Киз - Війни Міллігана

денні знов відчув тиск — але цього разу чобіт Чалмера розгрібав землю. А потім усе зникло.

девід вийшов прийняти біль.

Голоси в його голові щось нерозбірливо бубоніли. Чітким був лише приємний голос адалани — вона співала дітям, намагаючись їх заспокоїти.

— Двадцять чотири дрозди готували пиріг… Спекли пирога, розпочали спів…

томмі борсався, намагаючись звільнити руки від пут, але марно.

аллен штурхав ногами землю, намагаючись вивільнитися.

Знов вийшов денні і закашлявся.

Чалмер розв’язав йому руки і жбурнув мокрий рушник. денні витер бруд з обличчя, рук і ніг. Він намагався триматися подалі від Чалмера. Щоразу, як той відвертався, денні підскакував, готовий бігти геть. Він не вимовив ані слова — лише шморгав носом і намагався не потрапляти цьому божевільному під руку.

Дорогою назад Чалмер знов заїхав у «Оазис» і пробув там цілу годину.

Біллі розплющив очі. Чому у вухах і волоссі купа землі? Звісно, на фермі він часто бруднив одяг, але цього разу аж занадто. Тут з «Оазису» вийшов Чалмер з упаковкою пива «Блу Ріббон». Він сів у машину і кинув на нього налитий кров’ю погляд:

— Тільки спробуй сказати щось матері — і наступного разу я закопаю тебе в сараї, а цій курві скажу, що ти втік, бо не любиш її.

Біллі зібрався вже спитати, про що саме він не має казати, але вирішив, що краще промовчати.

Чалмер рушив назад по шосе 22. Він постійно клацав своїми вставними зубами й іноді виставляв їх назовні у жахливому вищирі.

— Якщо роззявиш свого рота і створиш мені проблеми — то дивитимешся, як я вибиваю всю ту маячню з твоєї матері, дійшло?

Біллі зрозумів, що не можна нічого нікому казати.

Вони повернулися додому. Біллі відразу пішов у ванну, а потім спустився у підвал, де в кутку тримав свої олівці і фарби. Тут він всівся просто на підлогу. Його всього трусило. Він був наляканий і розлючений. Зуби вгризались у губи й руки. Отак він більше години просидів, хитаючись і тихо ридаючи.

Не можна було, щоб мати про це дізналася, бо якщо вона хоч щось скаже Чалмеру — він знов її битиме, а може навіть уб’є. Біллі не хотів цього.

Аби тільки час міг просто взяти і зникнути…

Того дня Біллі зрозумів, що треба навчитися захищати себе. Він перестав бути частиною родини. Може, він ще і замалий, щоб битися з Чалмером — але принаймні треба знайти спосіб йому протистояти і якось виживати.

Тоді він почав «іти геть» у своїй свідомості. І його «подорожі» ставали дедалі тривалішими. Він почав прокидатися спантеличений у різних місцях. Скоро треба було знов іти в школу, і його це непокоїло: якщо він і надалі прокидатиметься хтозна-де, у нього можуть виникнути проблеми. Біллі поважав учителів і директора, але їхні слова тепер нічого для нього не означали. Якщо він хотів вийти з класу — то просто вставав і виходив. А якщо хтось намагався його спинити — він обходив його та й усе. Після всього того, що зробив з ним Чалмер, нічого не мало значення. Ніхто не міг йому зашкодити. Ніхто не міг заподіяти йому гіршого за те, що він уже пережив.

Протягом наступних п’яти років — поки йому не виповнилося чотирнадцять, — Чалмер знущався над хлопцем і ґвалтував його. І він це пережив. А якщо він уже це пережив, то зможе пережити що завгодно. Що завгодно, окрім власного бажання померти і поховати самого себе.

17 лютого 1987 року на першій шпальті місцевої газети «Етенз Мессенджер» вийшла стаття міжнародної агенції новин під заголовком: «БІЛЛІ МІЛЛІГАН ГОЛОДУЄ ВЖЕ 34 ДНІ: ВІН ВИМАГАЄ ПРАВА НА СМЕРТЬ».

Журналістам з агенції «Ассошіейтед прес» вдалося поговорити з Ґері Швейкартом, який повідомив, що Біллі звернувся до нього з проханням представляти його інтереси у справі про право на смерть — або ж знайти для нього іншого адвоката. Він і Джеймс Кура поки що не узгодили подальший план дій.

Міллігана перевели у відділ інтенсивної терапії в клініці Маунт Кермел, де якийсь час лікували від наслідків голодування, а потім знов повернули у Центр Моріца.

— Департамент уже звернувся до суду по дозвіл годувати тебе проти волі, — повідомив Кура Біллі. — Що я можу для тебе зробити?

— Я хочу, щоб мене залишили у спокої і дали померти.

— Ти впевнений у цьому? — перепитав Кура.

— Якщо ти не хочеш боротися за моє право на смерть — я робитиму це сам.

— Добре. Якщо це твоє рішення — я боротимуся за нього. Я твій адвокат, а значить, я маю захищати інтереси свого клієнта. Якими б вони не були. Я не можу ухвалювати рішення за клієнта — я лише надаю йому всі факти і дозволяю вирішити самостійно. Я представляв інтереси людей, які сиділи голі і жбурляли екскременти в того, хто проходив повз їхню камеру. І навіть таким людям я дозволяв ухвалювати власні рішення. Така моя філософія. І саме так я ставитимусь і до тебе, Біллі.