Дэниел Киз - Війни Міллігана

Звісно ж, він брехав. Але артур теж не знав, що ще їм сказати.

Діти плакали від голоду, через що всі посварилися. Зрештою після раціональних пояснень вдалося дійти згоди. На шостий день усі зібралися востаннє. Остання зміна особистостей, остання амнезія — і переродження. Нарешті фінал — усі його особистості прийняли смерть.

Більше в голові голосів не було. Запала повна тиша. Це вперше в житті він справді хотів померти.

Адміністрація клініки не сприймала його голодування всерйоз, аж поки він зовсім не перестав їсти. Тоді їм довелося визнати існування проблеми. Вони спробували з ним домовитися — думали, він знов веде якусь маніпулятивну гру.

— Скажи нам, чого ти хочеш, — тобто «ми виконаємо твої вимоги, якщо ти почнеш їсти».

— Я нічого не хочу. Просто дайте мені спокій.

Він не став нічого оголошувати — просто одного дня зовсім припинив їсти. Прийшла нова зміна персоналу, і 2 січня 1987 року психіатр записав: «Сьогодні Біллі увесь день нічого не їв. За ним треба спостерігати — можливо, він захворів чи підхопив інфекцію».

Наглядач прийшов кликати всіх на вечерю і запитав Біллі:

— Агов, друже, хіба ти не голодний?

Він усміхнувся й похитав головою.

— Ти що, під кайфом?

Той продовжував усміхатися.

— Ну, якщо не хочеш їсти — добре.

Наступного ранку Біллі відмовився від сніданку, і лікарі прийшли його оглянути.

— Просто дайте мені спокій, — сказав він, не піднімаючи очей від підлоги. — Я щасливий і задоволений. Просто залиште мене.

— Зробіть аналіз крові, — наказав лікар. — Перевірте на наркотики.

Аналіз нічого не виявив.

Перші кілька днів у газетах писали, що він їсть таємно, і департамент прислав нових наглядачів.

Біллі перестав говорити. Було приємно усвідомлювати, що вони більше не мали над ним влади. Він сам контролював своє життя. А їм лише доведеться винести його тіло звідси, коли він помре. Так, вони найбільше хотіли десь його зачинити — але так і не змогли зачинити його розум. Тепер і тіло буде на свободі — він іде звідси.

Біллі з подивом усвідомив, що це найщасливіші дні його життя. Кінець був близько. Скоро вже все завершиться. І це приносило йому задоволення. Він жалкував про своє життя. Було шкода через те, як він ставився до людей — використовував їх, завдавав болю. Особливо він шкодував, що зробив з тими трьома нещасними жінками, коли був не при розумі.

Але себе він не жалів, бо знайшов вихід. Звісно, було б добре стати мухою, сісти на стіну й послухати все, що скажуть люди, коли його не стане. Та зрештою йому було все одно. Кортіло нарешті дізнатися, що ж там далі.

У грудях щось запекло, наче йому вирвали серце. Одна частина його підштовхувала далі: «Уперед! Зроби це! Ходімо далі! Зробімо наступний крок!» А інша — крихітна частинка інстинкту виживання — шепотіла: «Ні… ні…»

Біль був не фізичний, ні — то були нестерпні муки в серці. Усі тривоги й страждання, яких він зазнав за життя, нарешті знайшли притулок, і це боляче пеклó десь у душі. Він знав, що цей біль можна тимчасово вгамувати випивкою чи наркотиками, але він все одно нікуди не дінеться і чекатиме там же, поки ти протверезієш. Цей біль — ознака того, що час іти. Його не почути стетоскопом — але він як вогонь під шкірою. І єдиний спосіб його позбутися — прийняти смерть. Спустити курок, вирішивши померти.

Коли змиришся з власною смертю — біль мине.

Цікаво, чи відчував його справжній батько — Джонні Моррісон — те саме, коли заводив машину в зачиненому гаражі.

Він ніби злетів над своїм болем…

І почалися галюцинації.

Минуло десять днів з початку голодування, і він почав бачити такі речі, які навіть ніколи не уявляв. Тисячі пташок літали за вікнами — і це було так реально, що він питав інших, чи бачать вони те саме. Звідусіль лилося кольорове світло — чудові відтінки рожевого й небесно-блакитного — хоча було незрозуміло, звідки саме воно береться.

Óбрази та звуки смерті.

Згадалось, як Чалмер закопав його живцем — йому було вісім, майже дев’ять — і тоді денні теж побачив кольори смерті…

Середина червня. Ранок. Кукурудза вже фути два [58] Приблизно 60 см. заввишки. Росинки виблискують у променях ранкового сонця. На вітровому склі авто помітні краплинки дощу.

Маленький Біллі чекає у авто. На ньому сірі бавовняні шорти, футболка і мокасини.

З будинку швидкою ходою виходить Чалмер, застібаючи кобуру з пістолетом 22-го калібру. Він сів у пікап і смикнув передачу. Авто засвистіло шинами об доріжку й вискочило на шосе. Біллі побачив знак повороту на з’їзд з шосе 22, і Чалмер крутнув кермом. Ця дорога вела на кладовище Стоунвол. Біллі охопив страх.