Ким Тхюи - Ru

Якби у дощовий день чи ніч під цією плівкою опинився якийсь хореограф, він, цілком певно, відтворив би цю сценку: двадцять п’ять осіб, дорослі і діти, стоять, тримаючи у кожній руці по консервній бляшанці, і збирають воду, що стікає з даху, інколи потоком, інколи по краплині. Якби там опинився музикант, він почув би оркестровку всієї тієї води, що стукала по денцю консервних бляшанок. Якби там побував кінорежисер, він уловив би красу того мовчазного спонтанного взаєморозуміння між нещасними людьми. Але там були тільки ми, і ми стояли на підлозі, яка потроху вгрузала в глину. Минуло три місяці, вона так похилилася на один бік, що довелося поміняти місцями геть усіх, щоб уві сні діти й жінки не сповзали до опасистого черевця свого сусіда.

Незважаючи на всі ті ночі, коли наші сни сповзали похилою підлогою, моя матір далі прагнула для нас ліпшого майбутнього. Вона знайшла собі спільника. Він був молодим і, звісно, наївним, адже наважувався демонструвати радість і невимушеність посеред монотонної пустки нашого буденного життя. Разом із ним мама організувала клас англійської мови. Наші поранки минали в повторюванні за ним слів, яких ми не розуміли. Але ми всі приходили на цю зустріч, бо йому вдавалося піднімати небо й показувати нам нові горизонти, такі далекі від зяючих отворів, наповнених екскрементами, що їх залишали дві тисячі мешканців табору. Без його обличчя ми не могли б уявити горизонту без нудотних запахів, мух і червів. Без його обличчя ми не могли б уявити, що колись ми вже не їстимемо протухлої риби, яку нам кидали просто на землю в годину розподілу їжі. Без його обличчя ми, цілком певно, втратили б бажання простягнути руку, щоб утримати наші мрії.

На жаль, з усіх тих ранків, проведених із цим імпровізованим учителем англійської, пам’ять зберегла одне-єдине речення: « My boat number is KGO338 » (« Номер мого човна KGO338» ). Це речення виявилося абсолютно непотрібним, бо мені так і не випало нагоди його вжити, навіть під час медичного огляду канадською делегацією. Черговий лікар не промовив жодного слова. Він відтягнув гумку моїх трусиків, щоб підтвердити стать, бо не хотів мене питати: «Boy or girl?» .Ці два слова я також знала. Гадаю, з вигляду десятирічні хлопчики й дівчатка були неймовірно схожими, такими худими вони були. До того ж, час підганяв: по той бік дверей нас було вкрай багато. У тій маленькій, страшенно спекотній залі вікна були навстіж відчинені на гамірну алею, де сотні людей товпилися з відрами води біля помпи. Ми були вкриті струпами від корости й вошами, у нас усіх був вигляд людей, які загубилися і зазнали поразки.

У будь-якому разі я розмовляла мало, інколи взагалі мовчала. Упродовж усього мого дитинства за мене говорила моя кузинка Сао Май, я ж бо була її тінню: той самий вік, той самий клас, та сама стать, але її обличчя належало до світлого боку, моє — до темного, до сторони тіні, мовчання.

Мама хотіла, щоб я говорила, щоб якнайшвидше почала розмовляти французькою, а також англійською, бо рідна мова була не те, щоб сміхотворною, а непотрібною. Після двох років проживання у Квебеку вона послала мене в казарму англомовних курсантів. Це — своєрідний спосіб безкоштовно вивчити англійську, пояснила вона мені. Вона помилялась, аж ніяк не безкоштовний. Я дорого за це заплатила. Курсантів було сорок, усі високі, запальні і взагалі — підлітки. Вони ставали дуже серйозними, коли докладно перевіряли складки на комірці, кут берета, блиск черевиків. Найстарші кричали на молодших. Вони, не розуміючи, грались у війну. Я їх не розуміла. І так само не розуміла, чому наш наставник знову і знову повторював ім’я мого сусіда в шерензі. Можливо, він хотів, щоб я запам’ятала, як звуть цього вдвічі вищого за мене підлітка. Свій перший діалог англійською я почала, прощаючись із ним після завершення заняття: « Bye, Asshole » [3] Бувай, козел (англ.). .

Через маму я дуже часто опинялась у ситуаціях, де мені ставало неймовірно соромно. Одного разу вона послала мене по цукор у бакалію, що розміщувалась якраз під нашою квартиркою. Я пішла, але цукру не знайшла. Мама відіслала мене назад і навіть замкнула двері на ключ: «Без цукру не повертайся!». Вона забула, що я глуха й німа. Я просиділа на сходинках бакалії до її закриття, доки бакалійник не взяв мене за руку й не підвів до мішка з цукром. Він мене зрозумів, навіть якщо моє слово «цукор» було гірким.

Тривалий час я думала, що мама отримує страшенну насолоду, підштовхуючи мене до прірви. Коли у мене з’явилися діти, я нарешті зрозуміла, що мала б бачити, як вона стоїть за замкненими дверима й дивиться у замкову шпарину, мала б почути, як вона говорить із бакалійником по телефону, доки я ридаю на східцях. Пізніше я також зрозуміла, що мама, цілком певно, мріяла про моє майбутнє, але постаралася дати інструменти, які забезпечили б мені змогу почати вкорінюватися... і мріяти.