Ким Тхюи - Ru

Повернувшись додому, я повторила ту саму послідовність звуків батькам: «Мене звуть Марі-Франс, а тебе?». А вони запитали, чи я змінила ім’я. І якраз у цю мить мене накрило моє розуміння реальності моменту, в якій зумовлені обставинами глухота і німота стирають мрії, отже здатність дивитися вдалину, далеко попереду себе.

І навіть якщо мої батьки вже розмовляли французькою, вони також не могли дивитись далеко попереду себе, оскільки їх вигнали з курсів прилучення до французької, тобто викреслили зі списку тих, хто отримував зарплату сорок доларів на тиждень. Вони були надто кваліфіковані для цих курсів, але недокваліфіковані для всього іншого. І не маючи змоги дивитися в далечінь перед собою, вони дивилися на те, що перед нами, задля нас, їхніх дітей.

Задля нас вони не помічали ні чорних дошок, які витирали, ні шкільних туалетів, які чистили, ні імператорських роллів, які постачали. Вони бачили тільки наше майбутнє. Тож рухаючись уперед, ми — мої брати і я, йшли слідами їхніх поглядів. Мені траплялися батьки, чиї погляди згасли, деякі під вагою тіла пірата, інші впродовж надто численних років комуністичного перевиховання у таборах, не у воєнних таборах під час війни, а в таборах миру, після війни.

Маленькою я вважала, що війна і мир — два антоніми. Однак, я жила в мирі тоді, як В’єтнам був у вогні, і пізнала війну лише після того, як В’єтнам склав зброю. Гадаю, війна і мир — це, по суті, друзі, які над нами насміхаються. Вони ставляться до нас, як до ворогів, коли це їм подобається чи підходить, і ніяк не переймаються визначенням чи роллю, яку ми їм відводимо. Тож не варто, либонь, покладатися на зовнішній вигляд ні її, ні його, коли обираємо скерованість свого погляду. Мені пощастило мати батьків, яким вдалося зберегти своє бачення незалежно від кольору часу чи моменту. Мама часто повторювала приказку, яку прочитала на чорній дошці в Сайгоні, коли їй було вісім років: Ðòi là chiên trân, nêu buôn là thua — «Життя — це боротьба, в якій журба веде до поразки».

До перших битв мама взялася досить пізно і без смутку. Вона вперше почала працювати у тридцять чотири роки, спершу як хатня робітниця, пізніше як робітниця на заводах, фабриках і в ресторанах. Раніше, у житті, яке вона втратила, мама була старшою донькою префекта. І виступала лише арбітром у суперечках шефа французької кухні з шефом кухні в’єтнамської на родинному подвір’ї. Або ж розсуджувала таємні закоханості між служницями й служниками. Поза цим упродовж другої половини дня причісувалася, фарбувалася й одягалася, щоб супроводжувати батька на світські вечірки. Завдяки примхливості такого способу життя вона могла мріяти про будь-що, зокрема і про те, що стосувалося нас. Моїх братів і мене вона готувала до того, щоб ми водночас стали музикантами, науковцями, політиками, спортсменами, артистами й поліглотами.

Утім, оскільки там, далеко, далі проливалася кров і падали бомби, вона привчала нас ставати, як прислуга, на коліна. І щодня змушувала мене мити по чотири плитки на підлозі й, відриваючи корінець, чистити один за одним по двадцять пророщених, дрібніших за горох бобів. Вона готувала нас до падіння. І мала рацію, бо зовсім скоро у нас зникла підлога під ногами.

Свої перші ночі як біженці в Малайзії ми спали просто на червонуватій землі, без підлоги. Червоний Хрест спорудив табори для біженців у сусідніх із В’єтнамом країнах, щоб приймати boat people , тих, кому вдалося вижити в морі. Ті, що під час плавання потонули, імен не мали. І померли анонімними. Ми належали до тих, кому пощастило пристати до берега. Тож почувалися благословенними через те, що опинилися серед двох тисяч біженців у таборі, що мав би прийняти всього двісті осіб.

У віддаленому куточку табору, на схилі пагорба ми збудували хижку на палях. Упродовж кількох тижнів ми, двадцять п’ять осіб із п’яти родин, разом потайки зрубали кілька дерев у сусідньому лісі, закріпили їх у мокрій глинистій землі, закріпили шість листків фанери, зробивши велику підлогу, і накрили зруб плівкою кольору електрик, блакитного пластику чи іграшкової блакиті. Нам пощастило знайти досить мішків з-під рису, пошитих із мішковини й нейлону, щоб натягнути з чотирьох боків стіни, на додачу з трьох боків спільний закапелок для миття. Загалом обидві конструкції скидалися на інсталяцію сучасного художника в музеї. Уночі ми спали, притиснувшись один до одного так тісно, що ніколи не мерзли, навіть не маючи ковдр. Удень через спеку, яку вбирала блакитна плівка, повітря в нашій хижці ставало задушливим. У дощові дні й ночі вода протікала через дірочки, зроблені листям, гілочками й стеблинками, які ми накидали, щоб стало трішки прохолодніше.