Ник Ремени - Не плач, кохана!

— Йдемо, морячок.

— Нікуди ти не підеш, — встала на шляху доньки мати. — Ти вже готова.

Після нетривалої боротьби з матір'ю донька завалилася на підлогу. Ми з Ольгою поклали її на старий потертий диван.

Я не люблю, коли люди перебирають. Або горілки переберуть, або травички перекурять. Особливо огидні в такому стані жінки.

Я без жалю залишив квартиру, а, вірніше, дві кімнати в довгому дерев'яному бараку. З дочкою Ольги мені зв'язуватися не хотілося. Через тиждень я наповнив каністру гасом. Уклав її в спеціально зшиту з мішковини сумку. У визначений заздалегідь час пішов до Ольги. Її двері були закриті. Я постукав. Фіранка в невеликому вікні злегка здригнулася, щось промайнуло всередині. І ніякої відповіді.

Постукав сильніше. Тиша. Я подумав, що, може, щось трапилося. Господиня кудись виходила. Приходив пару раз просто так, без каністри. Все повторювалося один до одного.

Я більше не зустрічав ні матері, ні доньки.

Пізніше в черзі за хлібом познайомився з інтелігентною жінкою. Вона була старша за мене, але виглядала значно молодше своїх років. З коротко підстриженим волоссям, у кокетливому капелюшку на голові. Її тонку білу шию кілька разів обвивав довгий шарф, який опускався нижче пояса на чорному демісезонному пальті.

Ми обмінялися кількома черговими фразами. Напевно, так би і розійшлися, але у мене проскочила фраза про гас. Після цього на її обличчі загорівся непідробний інтерес.

— На складі, де є гас? — запитала вона.

— Повно, — відповів я.

— Ти диви, а в місті дефіцит, — вимовила вона, підкреслюючи взривне «г», чого у мене ніяк не виходило.

Я подумав, що доля закинула цю жінку на край землі з Москви або Ленінграда, що чоловік покинув її. І живе вона одна без дітей. Таке враження склалося у мене про неї в перші хвилини спілкування.

— Давай знайомитися, — запропонувала вона мені, простягнувши руку з довгими тонкими пальчиками, які закінчувалися акуратно підстриженими нігтями, — Віолетта.

Я з задоволенням стиснув руку інтелігентки, вловивши запах її парфумів.

— Валера! — скупо представився.

На зустріч з нею я прихопив звичну п'ятилітрову каністру з гасом. Побачивши в моїй руці сумку з каністрою, Віолетта розпливлася в усмішці. Вона потягнулася за пакетом, але я відвів свою руку.

Мабуть, вона спокусила не одного морячка, виманюючи гроші і матеріальні цінності, і вже не вважала за потрібне розраховуватися за послуги. Вважала, що досить її полум'яного погляду. Але вона, напевно, не розуміла, чого достатньо було десятиліття тому, вже не мало необхідного ефекту зараз.

Дивився на інтелігентну, струнку жінку, яка спочатку обіцяла мені золоті гори, і думав, як вона буде зі мною розраховуватися: грошима чи натурою. Думав сказати або промовчати. Або якось висловитися більш ввічливо. Але видав прямо:

— Чим ви будете розраховуватися: грошима чи натурою?

— Тобі недостатньо спілкування зі мною?!

— Мамуня, років двадцять-тридцять, може було б достатньо, але не зараз.

Я розвернувся йти.

— Валера! Стривайте, ми з вами домовимось, — намагалася вона мене зупинити.

Вибачився, що треба терміново йти, і поспішив втекти від старої красуні…

Мене повернув у тайгу обурений голос Молдавана.

— Не рівняй пеніс з пальцем, — говорив на підвищених тонах він.

— Я і не рівняю. Але де вони, баби?

— Дістав ти мене своєю балаканиною. Тут тобі не притон. Кінчай базарить. А то отримаєш в лоб, — не на жарт розсердився Мишко.

Окуджава замовкає. Підходить впритул до вогнища. Стає біля Люсі, чим викликає наше невдоволення.

— Цю нікчему на гарматний постріл не можна підпускати, його мужиком не можна назвати, — каже мені Чуб, показуючи на Люсю. — А Окуджава говорить.

— Валерка йому спокою не дає, — додає Молдаван. — Навіть з опущеними вступає в розмову. Мабуть, хоче про щось домовитись.

Ми з Чубом очистили від снігу кедр. З двох сторін присіли біля нього, ставши колінами на мерзлу засніжену землю. Почали працювати пилкою. Не встигли вчора її заточити. І ось отримуємо результат. Не вгризається в дерево.

Не допиливши і до половини, зупиняємося. Не вистачає сил. Наші тіла потіють. Чуб знімає шапку. Від його лисої голови валить пар. Струмки поту течуть по щоках.

У мене від перенапруги пливе в очах. Нижня білизна стає вологою. Але це не причина, щоб розслабитися. Потрібно виконувати денну норму.

Знову опускаємося з Чубом навпочіпки, смикаємо пилу туди-сюди що є сили. Пройшли найважче — середину дерева, де воно найтовстіше. Ще трохи. Ось високий, рівний, як стріла, кедр затріщав.