Іван Байдак - Тіні наших побачень

Мабуть, любов — це взаємодія, тоді любов жінки — тиха й помітна лише за відсутності. А загалом вона нагадує мені хворобу Альцгеймера: як хворі миттєво можуть забути недавні події, так і жінка може відкинути почуття, які ще вчора становили сутність її існування.

Про його почуття я не запитувала, адже знала, що поки він піклується про мене, то кохає. Він був надемоційний, надніжний, інколи навіть жіночний. Іноді це заважало і дратувало, зрештою, це подобалося мені, він чудово розумів мене, а ще створював досі не відому мені ауру спокою. Мені було добре.

І навіть коли він був не в гуморі, я навчилася ладнати з цим. Я розуміла, що зайві емоції та агресія спрямовані не до мене, їх причиною міг бути просто невтішний прогноз погоди. Я рідко засмучувалася через дрібнички. Насправді зовсім не хвилювалася, коли засмучувався він, бо причиною могла бути просто поразка його улюбленої футбольної команди.

Мені хотілося піклуватися про нього, більше того — я зуміла переконати себе, що це і є моє життєве призначення, тому згодом я створила культ турботи. Тепер я списую це на юний вік чи відсутність альтернативи. Утім, це не заважало мені перебрати всі функції хатньої робітниці, і я особливо не замислювалася, чи є сенс у багатогодинному прибиранні оселі чи приготуванні їжі. Допоки це створювало йому комфорт, мене ці заняття особливо не обтяжували.

Однак згодом усе змінилося. Не скажу, що з часом мені набридло, швидше для мене це стало просто несуттєвим. Настав момент, коли в мені зламався якийсь клапан. Він не став переломним — він став точкою відліку. У мене почали виникати сумніви, бажання спробувати щось інше, де я, можливо, буду вправнішою. Я, звісно, ставила досліди, але ці заняття були надто відстороненими. Я не досліджувала те, що навколо, а ще мене цікавили люди...

Згодом ми почали сваритися. Здебільшого через дрібнички, бо все, що справді вирувало всередині, — замовчували. У мене не було багато досвіду, тому я не знала, як має поводитися розсудлива жінка. Я аналізувала все відносно своїх почуттів: якщо не подобається — продемонструвати.

Насправді я ніколи не робила нічого, щоб привернути увагу чи навмисне його зачепити. І навіть такі дрібнички, як-от мої прохання прибрати речі, були проявом турботи. Він злився. Для нього розкидані черевики — це лише матеріальна фігура в просторі, для мене ж їх правильне розташування було ознакою любові. А беззмістовно проведений час зі мною замість риболовлі чи пивної вечірки з друзями — маленька пожертва, яка давала мені в сотні разів більше енергії, щоб кохати його.

Повертаючи час назад, розумію: він — очевидно, схильний до чоловічого аналітизму, — відшукуватиме логіку моїх дій, абсолютно не розуміючи, що чуттєвість — єдиний аргумент у суперечці з жінкою. Що замість довгих вечорів важких розмов йому варто було мене поцілувати і попросити більше ніколи його не засмучувати. Бо, зрештою, усі ці лайки виснажили мене, бо всі ці взаємореакції дали мені негативний, але чіткий висновок: я більше не кохала його.

Тобто я, звісно, не знала, що таке кохання, але того, що було в нас, мені було замало... Якщо бути зовсім відвертою, то я одразу відчула, що не зможу бути з ним, але спершу не хотіла ображати... Тому момент, коли все зникло, став раптовим лише для нього — для мене все відбувалося поступово.

Спочатку він не подобався мені в якісь конкретні моменти, потім я шукала можливості побути наодинці. Я навмисне довше працювала, вигадуючи нові причини, щоб уникнути його присутності. Я відчувала, що надто звикла до нього, що перегоріла всередині — і просто захотіла піти.

Його ж поява була доречною, хоча, якщо відверто, це я його знайшла. Зовні він був доволі звичайний, з характером типового чоловіка: упевненого і дещо агресивного. Можливо, згодом він пишатиметься своєю перемогою, не розуміючи, що ініціатором гри була я... Однак тоді це нічого не важило.

Я свідомо йшла на це... Удавано демонструвала потребу в допомозі, піддалась на його спроби загравання, натякала на готовність піти далі. Мені було цікаво.

Серед усіх можливих заборон найгірша та, яку людина сама собі встановлює. Адже кому, як не їй, знати, чого хочеться найбільше. Він став моєю примарою, моїм страшним сном, від якого хотілося втекти і сховатися.

Вранці він заспокоював мене своєю усмішкою, наче говорив: «Ти не збожеволіла!» Зараз я говорю не про нього, хоча він мав красиве ім’я та певні риси, за якими я ідентифікувала його як «свого». Для мене в той момент він був просто образом, підтвердженням того, що я можу бути з іншим.