Іван Байдак - Тіні наших побачень

Інколи мені хотілося знати все: найменші дрібниці, які відбувалися в її житті; які книжки читала і чому стала саме такою; які її базові принципи і чим я можу підходити під її критерії. Ми були поряд близько тижня. Їй було лише 19, і я постійно думав, чому вона тут, чому обрала мене і чи не шкодує про свій вибір.

Намагався порівняти її з іншими, відгадати якісь події з її нетривалого минулого. Інколи я їй говорив про свої домисли. Вона тоді злилася і заходилася ревнощами. Говорила, що впевнена, що колись я зустріну іншу, їй буде 36, вона буде зовсім доросла (тобто зіпсута досвідом) і навіть не рудоволоса...

Потім ми довго сміялися і продовжували попередні заняття.

Тобто багато кохалися. Читали вірші, смажили тости, дивилися беззмістовні фільми, багато кохалися, милися разом у душі, чистили яблука, засинали під ранок і прокидалися, коли заманеться...

І зрештою, одного ранку, так само прокинувшись, треба було піти, різко обірвати цей зв’язок, залишити цей момент чудовим... Однак я подумав, що це кохання, і сказав їй про це. Вона жахнулася. Але не відмовила мені.

Щоб ви розуміли, я лише головний герой. Автор вирішив зробити мене оповідачем. Моя б воля — усе завершилося б інакше, але оскільки я не можу вирішувати свою долю, то всі претензії безпосередньо до автора.

Усе відбувалося якось побутово, звично, планомірно. Мабуть, то називають словом «добре». Ми разом купували продукти, разом готували вечері, згодом завели свійських тварин і посадили квіти перед будинком. Я облаштував для неї робочий кабінет, вона принесла затишок у мій дім. Розмовляли ми завжди кожен про своє. Вона — про високі матерії та недостатність природних ресурсів планети, я — про аморальність суспільства, культурну кризу та негативні наслідки, які принесе нам епоха споживання.

Згодом кожен навчився дотримуватися певних правил. Я не торкався її неголеним, вона запам’ятала, які продукти я не вживаю.

Я не відволікав її під час хімічних дослідів, вона намагалася підлаштуватися під мій ненормований робочий графік.

У підсумку за два роки спільного життя на нашому рахунку були: дві одиниці побитого посуду (випадково лише перша), загублені ключі від затильних дверей (таким чином нам удавалося повертатися додому непоміченими), сім подорожей, три з яких спільні, непроявлена фотоплівка після останньої, таємниці — маленькі одне від одного, інколи спільні; декілька незначних подій, деталі яких забулися, але спогади досі гріють, декілька мізерних непорозумінь, декілька необдуманих фраз, декілька гарячкових конфліктів, які намагалися залишити непоміченими, але які з часом давали зрозуміти: наші погляди дедалі більше різнилися.

Ми цього не обговорювали, лише дійшли висновків і не змінили точку зору, тобто просто відклали сварку.

Як усі розуміють, ця історія не могла тривати вічно... І, заглядаючи трішки наперед, скажу, що в перші дні після втрати я міг годинами переглядати наші стосунки з різних кутів, зіставляти всі «за» і «проти», намагаючись уявити інший варіант їхнього розвитку. І якщо бути до кінця відвертим перед собою, впевнений: кожна людина зможе визнати свою провину. Я, наприклад, часто буваю нетерплячим. Можу наговорити чимало неприємних слів, не бажаючи при цьому образити. Зараз я, звісно, інший. Вона навчила мене розуміння, що змовчати і перегоріти всередині набагато простіше, аніж заслужити пробачення опісля. Тому, повертаючи події назад, не можу впевнено сказати, який момент став фатальним. Можливо, це сукупність подій, що накопичували речовину, через яку вона в певний момент не захоче пробачити, а я не захочу піти за нею.

Насправді все криється в якихось дрібничках, як-от: я інколи приходив утомленим після прогулянки в лісі чи риболовлі, скидав одяг біля входу, опісля швидко мився в душі й поспішав у ліжко, де вона вже ніжно дрімала. І скажіть мені відверто, у момент, коли нам обом добре, навіщо псувати все запитанням:

— Ти ж кинув прати одяг і поставив на місце черевики?

— Ні, — кажу, — поквапився до тебе, зроблю це завтра.

Після цього вона прокидалася, могла довго переконувати мене навести лад, а коли діставала відкоша — ображалася і робила це сама.

Але ж що це змінює? Я все одно прокинуся раніше, приберу, і ніхто цього не помітить. Ніколи не розумів, як може поєднуватися хаос у її лабораторії та бажання взірцевого порядку в моїх речах.

Власне, щонеділі я йшов рибалити. Це добре вгамовувало мені нерви.

— Ти проводиш зі мною мало часу, — говорить.