Светлана Талан - Матусин оберіг

«Жива!» – майнула думка в голові.

Олеся підвелася. Бруд поприлипав до мокрого тіла й одягу, але вона не зважала на нього – знову зробила крок. Олеся втратила відлік часу. Поле здавалося ще ширшим, ніж Сіверський Донець, більш небезпечним і нескінченним. Коли попереду темною стіною постали дерева, Олесі стало ще страшніше. Вона подумала, що тут може бути ще більше прихованих мін, тому треба йти повільніше й придивлятися до кожної травинки, щоб не зачепити розтяжку. Останні кроки далися неймовірно важко, у нервовому напруженні, коли її тіло стало схожим на натягнуту тятиву. Олеся ступила на дорогу перед лісосмугою й упала зовсім виснажена. Як у сні, вона почула гавкіт собаки. Пес підбіг до неї, обнюхав і голосно загавкав.

– І де ти був раніше? – промовила вона й провалилась у пітьму.

Зникло поле, залите сріблом місяця, собака над нею й принишклі дрімаючі дерева в лісосмузі…

Олеся не бачила, як до неї підійшов солдат, присвітив ліхтариком.

– Агов, хлопці, тут лежить дівчина! – гукнув він.

– То веди її сюди!

– Здається, вона мертва. Холодна, як лід.

Над нерухомим тілом дівчини схилилися бійці.

– Та жива вона! Дихає!

Один із кремезних бійців узяв Олесю на руки, приніс до бліндажу. Її тіло розтерли спиртом, замотали в ковдри. Дівчина розплющила очі й зрозуміла, що вона вже в безпечному місці.

– Де мої документи? – тихо спитала вона.

– Усе тут, не хвилюйся! – почула у відповідь і провалилась у сон, де було тепло й затишно.

Уранці Олеся прокинулася вже відпочилою. Її розпитали, хто вона і звідки. Жінка мусила приховати те, що її чоловік бойовик, тож довелося розказати легенду про те, що на неї чоловік підіймав руку, і вона втекла до батька в Станицю Луганську.

– Чому легально не перетнула лінію розмежування? – запитали її.

– Він не відпускав мене саму ні на крок, тож довелося плисти через річку, – пояснила вона.

– Ти не знала, що поле заміновано?

– Знала, але вирішила спробувати перейти.

– Ти або зовсім дурна, або тебе допік чоловік так, що краще злетіти в повітря від міни, ніж з ним жити, – сказав один із бійців.

Олесю доставили в комендатуру Станиці Луганської, де знову ставили питання, перевіряли документи. Пробивши по базі даних і перевіривши, що вона дійсно має реєстрацію в цьому селищі, за добу її відпустили. Додому Олеся не пішла – одразу поспішила на автобус. Дорогою найбільше хвилювалася, щоб випадково не зустріти мачуху чи когось із сусідів. В обміннику поміняла сто доларів і купила квиток на найближчий рейс. Лише коли автобус на Сєвєродонецьк рушив із місця, полегшено зітхнула.

Ще з дороги зателефонувала Людочці.

– Я сьогодні приїду до вас, – сказала жінці, – не дзвоніть мені, я маю відключити мобільник, усе поясню, коли приїду.

Олесю почало лихоманити. Біль пронизував груди, і дівчина колихалася в автобусі з однією думкою: швидше б добратися до Людочки та відпочити.

Людмила Анатоліївна була здивована приїздом Олесі, але не встигла нічого розпитати, коли побачила, що гостя вся палає.

– Та ти хвора, Олесю! – сказала вона.

Жінка знайшла теплу нічну сорочку, вклала дівчину в ліжко, всунула під пахву термометр.

– Зараз я заварю тобі чаю з малиною та медом, – сказала жінка.

– Я хочу їсти. Дуже, – промовила Олеся.

– Тоді гаряченького свіженького супчику з курятиною! Олеся змогла посьорбати лише кілька ложок, запила чаєм. У неї пекло в грудях і розпирало їх, була висока температура, і Людмила Анатоліївна, попри протест Олесі, викликала лікаря. Її оглянув медик і сказав, що Олеся застудила груди і, напевно, сама застуджена, тож потрібно в лікарню.

– Я нікуди не поїду! – категорично заявила Олеся й попросила призначити лікування вдома.

Потрібно було п’ять днів робити уколи антибіотиків, і Людмила Анатоліївна знайшла медсестру, яка за оплату погодилася ходити до них додому. Після першого уколу Олесі надвечір стало трохи ліпше, і вона змогла все розказати жінці.

– Я знала, що ти відчайдуха, але щоб таке… Це ж треба так ризикувати! – промовила жінка, вислухавши Олесю.

– У мене не було іншого вибору, – сказала Олеся й попросила зателефонувати Карині зі свого мобільника.

– Як ти там, Кариночко? – спитала жінка.

– Усе добре! Не хвилюйтеся. А як у вас справи?

– До мене сьогодні приїхала племінниця, – сказала Людмила Анатоліївна так, як домовилася з Олесею. – Щоправда, трохи застудилася в дорозі, тож лікую її.

– Щось серйозне?

– Та ні, просто застуда. За п’ять днів уже поїде від мене.