Светлана Талан - Матусин оберіг

– Мій хлопець, – відповіла Олеся.

– Хто він і звідки? – наполягала Раїса Іванівна.

– Він із Сєвєродонецька. Працює на заводі. Ми з ним зустрічаємось. Усе?

– Ні, не все! Ти розкажи батькам, де він зараз, – сказав Костя та єхидно посміхнувся.

– Так, Лесю, розкажи нам, – підтримав його батько.

– Якщо вам усім так цікаво, то Ігор зараз у Києві на Майдані, – відповіла Олеся.

– Та-а-ак! – протягнула мачуха. – То виходить, ми пригріли під боком змію?

– Раєчко, не треба! – промимрив собі під ніс несміливо батько.

– Треба! Ще й як треба!

Жінка постала горою перед Олесею, уперши руки в боки.

– Що вам від мене треба? – спитала дівчина.

– Якщо я дізнаюся, що ти майданиш, то забудь сюди дорогу! – голосно промовила розгнівана мачуха, що аж трусилася від злоби.

– Та будь ласка! – спалахнула Олеся. – Можу поїхати й не вертатися!

– Ич як заговорила! Викохали її, вивчили, а тепер уже не потрібні батьки?! – бризкала слиною жінка. – Забирай свої манатки й геть із дому!

– Мамо, не треба так! – втрутився Костя. – Заспокойся!

Олеся побігла до своєї кімнати, почала складати речі у валізу. За нею прийшов Костя, почав заспокоювати.

– Не звертай уваги, – сказав він. – Мама погарячкувала. Зараз ми всі на нервах, то що ж тепер? Пересваритись усім чи що? Чуєш мене, Олесю?

Олеся стомлено сіла на диван.

– Та чую вже, не глуха.

– То не поспішай їхати. Ми все-таки одна родина.

Наступного ранку Олеся поїхала не попрощавшись. За кілька днів по тому були перші загиблі на Майдані. Олеся з Кариною не пішли на заняття. Вони не вимикали телевізор ні на мить, спостерігаючи за подіями на Майдані. Щогодини Олеся намагалася додзвонитися до Ігоря, який був у Києві, але зв’язку не було. Дівчина до болю в очах вдивлялася в кожне обличчя, яке з’являлося на екрані, але Ігоря не побачила.

Подруги плакали разом, коли показали перших загиблих.

– Який жах! Загинули мирні люди, беззбройні. Я не переживу, якщо з Ігорем щось трапиться, – плакала Олеся.

– З ним буде все добре, – запевняла Карина, хоча ніхто цього не гарантував.

За кілька днів Ігор сам зателефонував Олесі. Він сказав, що був легко поранений і його забрали до лікарні, щоб витягнути з тіла кулю.

– Я приїду до тебе! – сказала Олеся.

– Я забороняю тобі! – Ігор був категоричним. – На місцях також повно справ. Ми тут вистоїмо, а ти будь у Луганську. Домовились?

– Так, – неохоче погодилася дівчина.

Час змінив свої виміри. Тривожні дні тягнулися надто довго. Лише навесні Олеся змогла зустрітися з Ігорем. Рання весна ще не впустила в себе квітучі запахи, проте їхня зустріч після довгої розлуки була ще теплішою. Перше тепло принесло надію й тривогу одночасно. Луганськ лихоманило й далі, готувався референдум, але Олеся була впевнена, що він не відбудеться і гору візьме здоровий глузд. На той час вона вже отримала диплом і влаштувалася з Кариною на роботу в одному з міні-маркетів міста. Дівчата винайняли однокімнатну квартиру на двох, без ремонту, але дешево. При зустрічі Олесі з Ігорем хлопець нагадав їй про наміри одружитися цією весною. Вони добре все обміркували й вирішили дочекатися, поки все в країні заспокоїться.

– Ми обов’язково поберемося, – сказала Олеся, – хотілося б, щоб наше весілля стало справжнім святом, а зараз так тривожно й неспокійно.

– Може, ти б переїхала до мене? – запропонував Ігор.

– Зробимо все, як планували раніше. Одружимося й житимемо самі, окремо, – сказала на те Олеся.

Дівчина проводжала Ігоря з тривогою на душі. Таке було з нею вперше. Щось лихе закралося всередину й нашіптувало, що бачить вона хлопця востаннє. Олеся гнала від себе такі думки, але ті знову наполегливо поверталися до неї. Вона довго стояла на вокзалі в його обіймах, намагаючись всотати в себе цю мить, запам’ятати кожне його слово, кожен порух, а потім пристрасно поцілувала, ніби прощаючись назавжди.

– Усе буде добре, – сказав він лагідно, помітивши хвилювання дівчини. – Кохання невмируще, що б там не сталося з нами.

– Пообіцяй, що з тобою нічого не трапиться, – попросила вона, заглядаючи в очі. – Пообіцяй, що ми будемо завжди разом.

– Моя кохана, я обіцяю, що ніколи, чуєш, ніколи ми не розлучимось. Ми завжди будемо разом. Віриш мені?

– Так, – кивнула головою, – вірю!

Мачуха зателефонувала дівчині в останній день березня й нагадала, що настав час роботи на городі. Олеся вирішила взагалі не торкатися розмови про події, що відбувалися, щоб удома знову не зчинилася сварка. «Щось доводити їм – марна справа, – подумала вона. – Мине трохи часу, і вони самі зрозуміють, як помилялися».