Светлана Талан - Матусин оберіг

– Він гарний?

– Найкращий!

Олеся вирішила, що розмова закінчена, коли Костя торкнувся її почервонілого плеча пальцями.

– Болить? – спитав він.

– Трохи.

– Зачекай, я зараз змащу плечі сироваткою.

Костя приніс у склянці сироватку, став позаду дівчини, змастив плечі. Приємна рідина зняла пекучість, і дівчина подякувала.

– Усе. Я стомилась і йду спати, – сказала вона.

Дівчина хотіла підвестися, але Костя притримав її.

– Пусти! – невдоволено промовила Олеся.

– Скажи мені, ти з ним уже спала? – прошипів він їй на вухо.

– Тобі яке діло? Не пхай свого носа, куди не просять!

– Я тебе питаю: ти спала з ним?

Костя міцно тримав її за передпліччя.

– Та пішов ти!

Олеся різко підвелася, але Костя схопив її за руки, повернув до себе обличчям. Таким його дівчина ще не бачила. Він був такий злий, що їй стало страшно, злість у ньому аж клекотіла.

– Не дуркуй, Костю, відпусти, – сказала вона спокійно, намагаючись звільнитися від його цупких рук.

– Поки не зізнаєшся, не відпущу! – блиснув на неї недобрим поглядом.

– Поговорімо спокійно. Чому тебе це так цікавить?

– Бо я – твій брат і нікому не дозволю тебе ганьбити!

– Гаразд. По-перше, мене ніхто не ганьбив. По-друге, я його кохаю, а в храм кохання, де є двоє, нема входу сторонньому.

– Хто він? Звідки?

– Його звуть Ігор. З ним я познайомилась, коли їздила до колишньої виховательки в Сєвєродонецьк.

Олеся навмисно не сказала назву села, побоюючись, що Костя може й там знайти Ігоря.

– Ясно, – промовив він протяжно й примружив очі. – Останнє питання: ти з ним спала вже?

– Здається, це питання було одним із перших. Я вже тобі сказала, що це тебе не стосується.

Олеся з силою смикнула руки, але Костя їх здавив ще міцніше.

– Зізнавайся! – прошипів він їй прямо в обличчя.

– Це вже занадто! – спалахнула гнівом Олеся. – Так! Ми з ним кохалися! Почув, що хотів?! Тепер пусти!

– Сучка! – злісно кинув Костя й відпустив руки. – Підстилка! – додав вороже.

– Ненавиджу тебе! – крикнула Олеся й побігла до хати. Наступного дня надвечір, коли ще названий брат не повернувся додому, Олеся поїхала в Луганськ. Про неприємну сутичку напередодні вона розповіла Карині.

– Не розумію, що йому від мене треба? – сказала Олеся.

– А я тобі казала, що він у тебе закоханий? Казала! Напевно, так і є, бо приревнував! – відповіла подруга.

– Дурня якась! Не хочу про нього й думати!

До Ігоря Олеся приїхала на початку травня. Він зустрів її на автовокзалі в місті, і вони разом поїхали в село.

– Потрібно було щось купити на гостинець Людмилі Анатоліївні, – згадала Олеся вже в маршрутці.

– Ти будеш жити в мене, – сказав юнак. – Мама поїхала до сестри на два дні.

– А якщо повернеться? Буде незручно якось.

– Так, вона повернеться, і я вас познайомлю, – сказав Ігор.

Того літнього безвітряного вечора закохані довго сиділи у дворі під липою.

– З одного дерева липи бджоли збирають до тридцяти кілограмів меду, – сказав Ігор.

– Ого! І де наш мед? Де наші бджоли? – усміхнулась Олеся.

– Хочеш меду? Можу пригостити.

– Ні. Я хочу бути з тобою поруч, вслухатись у твій голос, відчувати тепло твого тіла.

Ігор обійняв дівчину за плечі, ніжно пригорнув до себе.

– А ти знала, що дикоросла липа зацвітає на своє двадцятиліття, а садова – на тридцятий свій рік? – запитав він.

– Ні, не знала, але якось читала, що це дерево може дожити до трьохсот років, а деякі – навіть до тисячі, – мрійливо промовила дівчина. – Уявляєш, ця липа може стати свідком не одного покоління? Нас не буде, а вона стоятиме, квітнутиме, і над нею кружлятимуть бджоли.

– Нас не буде – то будуть наші діти, онуки, правнуки. Тонкий солодкий аромат наповнював повітря, одурманював, п’янив, загострював почуття. Олесі було так спокійно й радісно на душі, що здавалося, ніби навколо них живе саме щастя, і нема більше нічого й нікого, окрім них і безмежного кохання.

– Я не хочу, щоб цей вечір закінчувався, – стиха промовила дівчина. – Ось так би весь вік сидіти поруч із тобою, вдихати п’янкий аромат липи. Мені здається, що навіть бачу цей запах!

– Моя мрійниця! – сказав він лагідно й поцілував дівчину. – Попереду в нас буде ще багато-багато таких вечорів. Ми завжди будемо разом.

– Справді? – спитала Олеся, відчуваючи, як схвильовано закалатало серце.

– Так. Ми одружимося й тоді вже ніколи не будемо розлучатися.

– Ніколи, – луною повторила вона.

– То коли ми одружимося?