Светлана Талан - Матусин оберіг

Погода змилостивилася, і на похоронах не бешкетував вітер, навіть дощ стих. Олеся мов заклякла на кладовищі біля материної труни. Мама їй здавалася чужою жінкою, яка вбралась у мамин одяг і прикинулася нею. Коли почалося прощання, жінки заплакали, запричитали, завили, по Олесиних щоках покотилися великі горошини сліз. Дівчинка плакала по-дорослому, душею, не зводячи очей із завмерлого, незвичного обличчя матері. Олеся сама підійшла ближче до труни, поцілувала в щоку матір. Вона була холодна і якась чужа.

– Матусечко, прощавай, – стиха промовила дівчинка, і навколо неї ще голосніше затужили й запричитали жінки.

Дівчинка заглянула в могилу – вона була глибокою та страшною. Колись їй наснився сон, де була майже така ж глибока яма, страшна і холодна, а тепер у таку мають покласти її маму.

– Їй там не буде холодно? – спитала Олеся в батька, який міцно тримав її за руку.

Труну опустили на саме дно ямки, й Олеся туди з острахом зазирнула. Батько промовчав, і дівчинка сказала:

– Моя бідна мама! Їй там буде холодно і самотньо.

– Ні, Олесю, мама тепло вдягнена, – відповів батько, витерши шапкою очі.

– Ходімо додому, – сказала Олесі тітка Ліда і взяла дівчинку за руку.

– А тато? – запитала дитина.

– Він зараз прийде.

Увечері Олеся знову сиділа біля вікна з лялькою в руках. Вона мовчки дивилась у непроглядну темінь, ніби намагаючись розгледіти постать найріднішої людини. Батько сів поруч, обняв дитину за плечі.

– Олесю, сонечко, у тебе є я, і ми маємо разом навчитися жити…

– Без мами? – тихо і сумно промовила дівчинка.

– Так, – зітхнув батько.

Чоловік помовчав, намагаючись знайти доречні слова, але вони десь застрягли, грудкою здавили горло. Він тяжко підвівся, вийшов із кімнати і за мить повернувся назад.

– Олесю, у тебе незабаром день народження, – сказав чоловік.

– Я знаю. Першого травня, але не хочу дня народження без мами, – промовила дівчинка, не відриваючи погляду від вікна.

– Мама тобі дещо залишила.

– Мені?! – дівчинка повернула голову. – Що саме?

– Ось це!

Чоловік сів поруч, тримаючи в руках товсту паперову теку. Він розв’язав її й дістав товстезний зошит, також на зав’язках.

– Що це? – здивовано запитала Олеся.

– Бачиш, тут написано «Олесі, моїй донечці»? – вказав він на запис на зошиті. – Щороку у свій день народження ти будеш відкривати один лист і читати, що там мама тобі написала, – пояснив батько. – Бачиш, перший аркуш заклеєний, і ти не можеш його розкрити раніше свого дня народження.

– Чому?

– Бо тут мама написала «Відкрити Олесі у день її восьмиліття». Незабаром тобі виповниться вісім років, й у свій день народження ти матимеш право розклеїти папір і прочитати. Коли тобі буде дев’ять рочків, ти прочитаєш наступний запис, і так будеш робити щороку.

– А зараз не можна відкрити?

– Ні, не можна, – відповів батько.

– Але чому? До дня народження чекати так довго!

– Не зовсім. Місяць мине непомітно, і ти матимеш гарний подарунок на свій день народження, – сказав батько, передаючи теку доньці. – Нехай буде в тебе, чи мені сховати?

– Це моє! – чітко промовила дівчинка. Вона підійшла до ліжка й поклала теку під подушку. Марно батько вмовляв дівчинку покласти теку в тумбочку – Олеся не хотіла й на мить розлучатися з нею. Дівчинка вдягла ляльку в теплу сукню з одним рукавом, передяглася сама, лягла в ліжко й попросила батька вимкнути світло. Олеся довго не спала, згадуючи минулий свій день народження. Тоді була поруч мама, ще не хвора, весела і щаслива. Вона спекла тортик, і за столом Олеся задула сім свічок, загадавши бажання.

«І чому я загадала гарно вчитися, а не щоб жила мама?» – думала дівчинка.

Їй стало так тужно, так сумно без мами, що вона гірко й невтішно розплакалася. Щоб не чув батько, Олеся плакала, укрившись ковдрою з головою. І лише коли засунула ручку під подушку й торкнулася маминої теки, трохи заспокоїлась і стихла.

Кілька днів поспіль Олеся не ходила до школи, і батько не наполягав. Він гадав, що дівчинці треба дати трохи часу, щоб вона оговталася від горя, яке звалилося на неї, намагався частіше спілкуватися з донькою, але вона майже не йшла на контакт. Олеся весь час тримала при собі ляльку і жодного разу не згадала ані про подружку Ніну, яка час від часу до них заходила, ані про свій клас. Здавалося, що горе скам’яніло, затверділо десь у глибині її душі, і лише великі виразні сині очі дивилися на світ з німим питанням: «Чому так сталося? І де моя мама?» Дівчинка часто залазила на стільчик біля вікна й дивилася надвір. Так вона могла сидіти годинами, ніби чекаючи на повернення матері.