Светлана Талан - Матусин оберіг

Останні кілька днів ненька не вставала з ліжка. Олеся все допитувалася, що в неї болить, але мама постійно віджартовувалась.

– Просто заслабла, – завжди відказувала вона, коли дівчинка надокучала їй питаннями.

Але Олесю важко обманути – вона чула, як зітхали сусідки, коли стиха гомоніли про те, що «страшна хвороба в Яни» і «треба ж такому горю статися, а дитина ще зовсім мала!» І тато ходив похмурий та невеселий, а коли мама злягла, то взагалі став мовчазний і сумний.

Олеся повернулася на бік і задивилась у вікно. Там, на вулиці, скаженів вітер, розгойдував стару яблуню, вона скрипіла, і той скрип був схожий на людський тужний плач. Яблунева гілка раз по раз стукала у вікно, немов просила прихистку в хатньому теплі, та вітер не чув її плачу – він вив пововчи й безжально розхитував беззахисну яблуньку. Олеся натягла ковдру на вуха, щоб не було чути того виття за вікном, і заплющила очі. Їй стало сумно, незатишно. Хотілося побігти в кімнату до мами, як колись, залізти до неї в ліжко, почути лагідний голос і спокійно заснути в її теплих обіймах, але не можна: мама хвора, і їй потрібен спокій. Дівчинці хотілося плакати, але вона згадала, як повчала ненька:

– Не треба плакати, бо ти засмучуєш мене, і я буду плакати разом із тобою.

Олеся не хотіла, щоб мама плакала, їй найбільше подобалося чути її сміх. Дівчинка усміхнулася, згадавши веселу маму, обняла міцно Марійку й незабаром заснула.

Уранці Олеся прокинулася від людських голосів, які долинали із сусідньої кімнати. Вона, не знімаючи піжами, пішла подивитися, хто там розмовляє. Дівчинка прочинила двері й зупинилася на порозі: кімната була повна чужих людей. Одна із жіночок, помітивши Олесю, швидко пішла їй назустріч, узяла за руку й майже силоміць завела назад у кімнату.

– Дитинко, тобі туди не можна, – схлипнувши, промовила вона. – Зараз твого батька покличу.

Олеся відчула, що трапилось якесь лихо. Вона висмикнула свою ручку і скрикнула:

– Пустіть! Я хочу до мами!

Жінка не встигла й рота розкрити, як Олеся забігла до материної кімнати й крізь натовп жінок прослизнула до ліжка. Від побаченого вона заклякла на місці. На заправленому ліжку лежала її мама, гарно вбрана, чомусь у хустці, зі складеними на грудях руками.

– Мамо, – тремтячим стишеним голосом покликала Олеся.

Мама була не схожа на її колишню веселу, смішливу і красиву маму. Перед Олесею лежала ніби інша жінка із завмерлим восковим обличчям і заплющеними очима.

– Нема у тебе мами, дитинко, – зітхнула якась бабця. – Померла твоя мама.

– Ні! – закричала Олеся. – Ви брешете! Це неправда!

Дівчинка стиснула кулачки й почала гамселити ними ненависну чужу злу бабцю. Вона плакала, била й била кулаками стареньку, потім – жінку в чорній хустці, увесь час кричачи, що вони їй брешуть. Прийшов батько, підхопив доньку на руки, поніс до її кімнати. Олеся кричала, пручалася, била батька по обличчю, по голові й голосно плакала. Чоловік схопив її в обійми та притиснув до себе.

– Тихо, сонечко, тихо, – промовляв він стишеним голосом, – не треба так, уже нічого не зміниш.

– Ви всі брехуни! – промовила спересердя дівчинка і схлипнула. – Мама не могла померти! Вона не могла мене покинути! Не могла! Вона мене любить, а ви всі – злі!

– Так, Олесю, мама тебе любить, але вона була хвора, дуже хвора, – тихо промовив батько, послабивши обійми, коли донька перестала пручатися. – І вона не померла, а…

– А що? – Олеся подивилася батькові прямо в очі.

Він не витримав того погляду, утупив очі в землю, тяжко зітхнув.

– Тепер мама буде на небі, – сказав ледь чутно.

– Чому не зі мною?

– Вона завжди буде з тобою, у твоїх думках, у твоєму серці.

– Я хочу до мами, – знову повторила дівчинка.

– Зараз ти вдягнешся і побудеш у сусідки. Добре?

– Чому?

– Бо в тата багато справ, – пояснив він, перевдягаючи дівчинку, – я впораюсь і заберу тебе. Домовилися?

– Можна я візьму Марійку?

Батько кивнув на знак згоди. Він хотів узяти Олесю на руки, але дівчинка заперечила:

– Я вже доросла.

Чоловік узяв за руку доньку, провів повз натовп жінок, що були біля її мами. Олеся вже не плакала. Вона мовчки пройшла кімнатою, вийшла надвір, слухняно подибала за батьком до сусідчиної хати, переступила поріг, витерла ноги, привіталася.

– Ти, Олесю, побудеш тут, – сказав батько, знявши з доньки курточку, – а потім я прийду по тебе.

– Я ще побачу маму? – спитала Олеся.

– Так, – кивнув головою батько й швидко пішов із хати. Як тільки не намагалася сусідка тітка Ліда розговорити дівчинку – усе марно. Сіла на стілець біля вікна, обняла свою ляльку й дивилась у вікно. А там лив дощ, і геть нічого не видно було. Тітка намагалася погодувати Олесю – та ніби не чула її, так і просиділа до вечора. Коли за вікном споночіло, жінка роздягла Олесю, поклала спати у своїй хаті. Дитина не противилась, не зронила жодного слова – слухняно лягла на велике тітчине ліжко, обняла ляльку й заплющила очі.