Светлана Талан - Матусин оберіг

– Далі, мамо, ти пишеш, що мені важко буде здолати труднощі без підтримки старших, – сказала Олеся, подивившись на материн портрет. – Тепер у нас житиме Вусата Гора, і татко крутиться біля неї, як бджілка біля квітки, а про мене забуває.

Дівчинка замовкла й знову подивилася вгору. Замість потічка на синьому тлі неба вона побачила темну плямку – то завис жайворонок, славлячи новий день своєю піснею.

«Може, то не пташка, а мамина душа? – подумала Олеся. – Ні, мама залишається собою, лише вона не поруч».

– Мені буде нелегко, але я користуватимуся твоїми порадами, – промовила вголос дівчинка. – Саме твої листи мені допоможуть у важкі часи.

Донька попрощалась із мамою, поцілувала її портрет і повільно пішла додому.

Удома був повний розгардіяш: одяг Раїси Іванівни розкиданий, серед нього – речі Кості, мамині речі зібрані у великий прозорий мішок. Дівчинка, проминувши батька та жінку, яка з почервонілим обличчям порпалась у маминій шафі, пішла у свою кімнату, обняла ляльку Марійку і лягла з нею на ліжко. Лялька до цього часу була одягнута в сукню без одного рукава, й Олеся подумала, що мамі не сподобалось би, що вона так і не дошила одежину. Дівчинка вирішила сходити до тітки Ліди й попрохати її викроїти рукав. Але не зараз, не сьогодні.

Батько зайшов до Олесі лише під вечір. Він сів на краєчок ліжка, погладив доньку по руці.

– Лесю, ти вже доросла дівчинка, – сказав він, – і розумієш, що маму не повернеш…

– Я знаю, не дитина, – обірвала його Олеся.

– Так, так! – закивав чоловік головою. – Ти маленька доросла дівчинка. Тобі рано довелося подорослішати.

– Тату, що ти мені хочеш сказати? – Олеся подивилася на нього якось по-дорослому. – Те, що Раїса Іванівна буде жити в маминій кімнаті? Це я вже побачила.

– Не зовсім так, – зам’явся батько. – Раїса Іванівна… Вона стане моєю дружиною.

– Замість мами? – задрижав голос у дівчинки.

– Я ж не можу завжди жити сам. У домі має бути господиня, а в тебе – мама.

– Мама?!

Олеся аж підскочила на ліжку, ніби її обдали окропом. Батько тяжко зітхнув.

– Так, мама, – повторив він стиха.

– У мене є мама, двох не буває. Вона мені мачуха, якщо…

– Що якщо?

– Якщо ти вже з нею спав, – Олеся повторила слова Ніни.

– Олесю! – з докором промовив батько й усміхнувся. – Ми з Раїсою Іванівною розпишемося, і вона стане мені законною дружиною.

– Розписуйтеся хоч сто разів! А я тут до чого?

– Можеш не називати її мамою, зви хоча б тіткою Раєю, – сказав батько і, помовчавши, додав: – Поки що.

– Домовились.

– Завтра тітка Рая забере Костика. Він старший за тебе на п’ять років, але я думаю, що ви вживетеся.

– Костя буде жити з нами?

– Звичайно! Він буде спати в маминій кімнаті, а ми з Раїсою Іванівною в нашій спальні, – пояснив батько.

– Зрозуміло! Ви поспите з нею й одружитеся, тоді вона стане мені мачухою, – сказала Олеся. – Я все зрозуміла.

Батько усміхнувся, обняв доньку, але вона легенько від нього відсторонилася. Їй здалося, що він пахне так, як Вусата Гора, а від тої завжди тхнуло борщем і кислою капустою.

– Ти повинна прийняти їх, – сказав батько й почухав лоба.

– Нехай собі живуть, аби до мене не чіплялися, – відповіла Олеся.

– Ось і порозумілися, – невесело промовив чоловік, – а зараз ходімо вечеряти.

Перші дні Костя поводився спокійно й тихо, тож Олеся зраділа, що зведений брат їй не дошкуляє. Вона сходила до сусідки, і тітка Ліда викроїла їй рукав для ляльчиної сукні. Удома Олеся взялася його пришивати, коли до її кімнати зайшов Костя.

– Що ти робиш? – запитав він.

– Шию. Чи не бачиш?

– Ти й досі граєшся ляльками? – гигикнув хлопець.

– А тобі яке діло? Іди до хлопців і з ними гасай вулицями.

– Я ще нікого тут не знаю, але встиг заприятелювати з твоєю подругою, вона обіцяла познайомити з деким.

– Ніна? – Олеся глипнула на Костю. – Та познайомить! Там тебе навчать і пиво пити, і курити.

– А ти буцімто не куштувала пиво! – посміхнувся хлопець.

– Уяви собі, що ні! І не смалю цигарки, бо вони смердять!

– У мене є пачка цигарок. Хочеш спробувати? Можу навчити курити, – запропонував Костя.

– У тебе з головою все гаразд?

– Не бзди, Лесько! Твій таточко не дізнається!

– Та йди ти знаєш куди?! – сказала сердито Олеся.

– Сама пішла туди! Коза драна! – розізлився Костя й гепнув дверима.

– Козел! – крикнула йому навздогін дівчинка.

З того дня в них почалися непорозуміння. Олеся намагалася не чіпати Костю, але той за столом наступав їй боляче на ногу й дивився, чи пожаліється вона батькові. Дівчинка мужньо терпіла, хоча іноді від болю на очі наверталися сльози. Він міг ущипнути її непомітно від батьків або смикнути за косу. Коли вони залишалися вдома самі, Костя курив у садку і, якщо там була Олеся, пускав на неї дим і погрожував розказати батькам, що то вона курить і від неї тхне димом. Дівчинка знала, що Ніна його водила до старших дівчат і хлопців, і він там іноді випивав, але мовчала, хоча хлопець щодня перетворював її життя на пекло.