Светлана Талан - Матусин оберіг

На душі в Олесі була суміш суму та радощів. Мама її не забула, вона любить її і знає про життя так, ніби й зараз десь поруч. На мить Олесі здалося, що вона відчула запах улюблених маминих парфумів. Дівчинка навіть озирнулася, чи, бува, немає мами поруч, чи не вийшла вона на хвильку з кімнати, написавши їй листа? Навколо нікого, лише сонечко піднялося над землею, заглянуло у квітучий садок, потім у кімнату й пустило до неї свої грайливі промінчики. Олеся понюхала папір. Так і є! Аркуші пахли маминими парфумами! Дитина приклала лист до щоки й довго так сиділа, насолоджуючись знайомим запахом. Аркуші пахли конвалією й весною. Дівчинка поцілувала кожен листочок, де мамина рука старанно вивела кожне слово. Увесь минулий рік мамин лист був порадником і другом, її надією, рятівним колом, самим життям. Зараз мама подарувала їй іще один рік надії, й Олеся тішилася з того, що тепер можна буде перечитувати кожне слово, аж поки не вивчить увесь лист напам’ять. Дівчинка не знала, що біда вже чекала на неї, причаївшись десь у темному куточку оселі, там, куди не дісталися світні теплі промінчики весняного сонечка.

Щойно закінчився навчальний рік і розпочалися літні канікули, до будинку під’їхав білий мікроавтобус. З нього, важко дихаючи, вийшла Раїса Іванівна, й одразу до неї підтюпцем побіг батько, почав вивантажувати клунки. Олеся спостерігала, як речі Вусатої Гори татко переносив до хати. Дівчинка пішла подивитися, куди саме їх носить чоловік. Клунки лежали в маминій кімнаті, на її ліжку. Олеся згадала, як тут востаннє бачила маму живою, як її тремтячі пальці торкалися доньчиного обличчя. Ненька знала, що вже помирає, і того останнього вечора прощалася з Олесею. Дівчинці стало так сумно! Було боляче дивитися, як повеселілий батько метушиться, заносячи речі, кладе їх на мамине ліжко. Доньці хотілося заснути, потім прокинутися, зайти до мами в кімнату й побачити її живою, нехай і хворою, але щоб живою. Олеся вийшла з кімнати, і батько її зачепив великим клунком.

– Не заважай! – кинув чоловік на ходу.

– Не буду, – сказала дівчинка, але він не чув – помчав по інші речі до машини.

Олеся сходила до Ніни, але, крім п’яного батька, нікого вдома не виявилося, і дівчинка пішла на кладовище. Вони жили на околиці селища, тож дорога була не дуже й далека. Олеся вийшла на прямий шлях до кладовища. Вона не любила сюди ходити. Дівчинку лякали великі дерева, які загрозливо шуміли гіллям, вона боялася, що з кущів навколо кладовища вискочить лисиця або навіть вовк, також її жахали високі хрести. Але цього разу бажання побути наодинці з мамою було непереборним і сильнішим за її страхи.

Олеся здалеку побачила гранітний пам’ятник із маминим портретом, і страх як рукою зняло. Вона пришвидшила ходу і вже за хвилю була біля могили матері. Дитина поцілувала портрет. Він був теплим від сонця. Дівчинка сіла на лавку, яку змайстрував батько, задивилася на рідне зображення. До неї усміхалася щаслива мама.

– Привіт, матусю! – сказала Олеся. – Як тобі там? Ти там, із Богом, а я тут, з татком і Вусатою Горою. Ти ще не знаєш, хто це? Напевно, знаєш – тобі згори все видно, але все одно я тобі зараз розповім…

Донька розказувала, як у їхньому будинку вперше з’явилася Вусата Гора, як вона хотіла відібрати в неї ключик, і зізналася, що ненавидить її.

– Я намагатимуся бути чемною, – пообіцяла Олеся, – але не знаю, чи зможу. Вона справжня злюка! Знаєш, мамо, тобі, напевно, буде боляче це чути, але й мені неприємно… Сьогодні ця тітка переїхала до тата. Вона оселиться у твоїй кімнаті, буде вкриватися твоєю ковдрою, спати на твоїй подушці, і я маю все це бачити й терпіти… Знаєш, як мені важко? Ти знаєш, бо ти – на небі, звідти все видно, але я це повинна пережити й добре навчатися. Мамо, я пам’ятаю кожне слово твого листа.

Олеся подивилася вгору. На глибокій сині неба – лише одна маленька хмаринка, схожа на пір’їнку. Десь там, де хмаринка, або навіть ще вище, її люба матуся. Зараз вона дивиться на доньку й усе розуміє.

– Так шкода, що я не можу чути твій голос, – промовила з жалем дівчинка, – але можу прочитати твої листи.

Вона поспостерігала, як хмаринкапір’їнка повільно перетворилася на пінний потічок, і вголос почала читати напам’ять:

«Інколи життя буває не таким, як нам уявлялося або хотілося. Можливо, моя люба дівчинко, і ти стикнешся ще в ранньому віці з його несправедливістю, і перед тобою постане питання “Чому?”. Часом одразу не можна зрозуміти, чому з нами відбувається так чи інакше, але відповідь знайдеться, можливо, трохи пізніше. Мені здається, що потрібно трохи інакше ставити питання. Не “Чому?”, а “Для чого?”, бо в житті нічого не відбувається просто так. Важко мене зрозуміти? Ось дивись, моє сонечко, такий простий приклад. У тебе раптово заболів зуб. Ти ж не питатимеш “Чому?”, бо й так зрозуміло, що в ньому карієс. “Для чого?” Для того, щоб ти його вчасно полікувала. Так і в житті. Усе трапляється для чогось, люди лише не завжди розуміють, для чого. Головне – знайти в собі силу гідно пережити всі життєві труднощі й залишитися людиною».