Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

– Кидай ніж і руки догори, покидьку! – прокричала Женя.

– Не стрілятимеш же ти в людину? – посміхнувся Ходок.

– В людину ні, але ти нелюд!

Женя прицілилася в Ходока, і я відчув, що вона не жартує.

– Не стріляй! Візьмемо його живим! – крикнув я їй.

Але Женя таки вистрілила. Куля поцілила Ходоку в коліно, і він закричав від болю.

– Так добре? – запитала Женя й опустила автомат.

Бандерасу і Жені вдалося дотягти величезного Ходока до лісової галявини, де Антон перед тим залишив позашляховик комбата, полоненого Манекена з водієм та Моремана. На галявині була гнітюча тиша. Навіть пташки не співали. Антон відчув недобре й одразу насторожився. Разом із Женею поклав Ходока на землю, наказав дівчині тримати диверсанта на прицілі й не зводити з нього очей. Женя навела автомат на Ходока, який дивився на неї з-під лоба і вже не посміхався.

– Моремане! – тихо покликав Бандерас, прислухався, але відповіді не було. Бандерас кинувся до авто й наче вкопаний зупинився біля машини, а тоді присів на траву.

– Я ж тебе попереджав,– промовив Бандерас, закриваючи Мореману очі.

Антон люто глянув на Ходока. Той зрозумів, що Бандерас втратив ще одного бійця, і посміхнувся. Антон підвівся й, підійшовши до диверсанта, підвів його та притулив до дерева.

– Ти програв, Бандерасе,– мовив Ходок.

– Це ми ще побачимо! – не погодився Бандерас.

– Українські карателі порушили перемир’я,– наче анонсуючи важливу подію, почав диверсант.– Визволені ополченцями ДНР жителі села Веселе були по-звірячому розстріляні «Градами».

– Що? Якими «Градами»? Що ти верзеш? – Антон трусонув диверсанта, ударивши об дерево.

– О-о-о, завтра про це розповідатимуть усі російські ЗМІ,– розсміявся Ходок.– А головна симфонія пролунає дуже скоро. Твоїй кар’єрі розвідника – кінець.

Антон дивився на Ходока, як на божевільного. Але розумів, що той не жартує.

– Але, я дам тобі шанс,– Ходок дивився на Антона.– Переходь на наш бік. Матимеш усе: гроші, владу, повагу. Вирішуй.

Із відібраним у Ходока ножем, Антон зайшов йому за спину. Женя мовчки спостерігала за Антоном і внутрішньо виправдовувала його – такі, як Ходок, не мають права на життя. Але те, що сталося далі, її не просто здивувало, а шокувало. Антон одним рухом розрізав мотузку і звільнив Ходоку руки.

– Що ти робиш? – Женя не вірила своїм очам.

Бандерас промовчав і підсів до диверсанта, який навіть не сподівався на таке.

– Я радий, що не помилився в тобі,– Ходок потер затерплі руки.

– Коли буде обстріл? – довірливо, ніби у старого друга, запитав Антон.

– За півгодини,– перевівши дух, відповів Ходок.– Там, із пагорба, чудовий вид, можемо помилуватися разом. А потім відвезеш мене до шпиталю. Я потерплю заради такого видовища!

– Чорта тобі пухлого!

Антон вихопив у Жені автомат і, обернувшись до Ходока, вистрілив. Той охнув і захрипів. На грудях диверсанта з’явилася червона пляма.

– За десантників!

Ще один постріл.

– За Свєтку!

Постріл.

– За Моремана!

Постріл.

– За Говерлу!

Постріл.

– За Індіанця!

Постріл.

– Гори у пеклі, зайдо!

Постріл, постріл, постріл! Ходок уже не хрипів. Його мертве тіло сиділо біля дерева в калюжі крові. Женя сторопіла.

– Треба попередити людей! – повернув дівчину до реальності Бандерас.– Ходімо! У нас мало часу! – Антон потягнув її до машини.

Підозра, що діється щось недобре, одразу виникла у селян, коли деенерівці чомусь надумали їхати й вивезти з Веселого техніку. На майдані біля сільради колишній дільничний Борис метушився між від’їжджаючих машин бойовиків.

– Товариші, не їдьте! – благав Борис.– Не кидайте нас! Адже тут укри!

– Залишаєшся за старшого! – посміхнувся йому один із бойовиків.– Маєш мій телефон – раптом що – дзвони!

Колона машин рушила, залишивши спантеличених Бориса та інших селян.

Єдиний, хто радів від’їзду бойовиків, був Кравцов. Він хвилювався за сина, адже деенерівці розшукували Льоху за вбивство одного зі своїх.

Повернувшися додому, Кравцов спершу перевірив, як син. Нишком спустився до підвалу й побачив, що Олексій учить Янину дочку робити ганчір’яну ляльку. Яна сумно дивилася на Льоху, либонь жаліла, що колись обрала Антона, а не його. «Але все можна ще переграти,– подумала вона.– От закінчиться війна!». Тільки коли вона закінчиться – нікому не відомо.

– Деенерівці йдуть із села,– сповістив старший Кравцов.– Чого б це?