Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

– Приїхали! Снаряд там,– вказав Купол на річку під мостом.– Глуши мотори! Зайняти оборону!

Дисципліновані десантники зіскочили з БТРа та зайняли позиції біля мосту. Бандерас зістрибнув із броні, і дав знак своїм хлопцям вивантажуватися з «таблетки». Мореман, Говерла та Індіанець наблизилися до мосту, коли Бандерас розглядав у воді снаряд від «Граду». Той стирчав в очереті біля опори мосту.

– Ось вона – «градина». Причаїлася гадина! – зримував Говерла.

– Реактивний снаряд М-210Ф, вага шістдесят шість із половиною кілограмів, вага вибухової речовини шість і чотири десятих кілограми тротилу. Такий, якщо рвоне, від мосту точно нічого не залишиться,– уголос поділився думками Індіанець.

– Пізанська вежа! – пожартував Мореман.

Але Бандерасу було не до жартів. Ситуація ускладнювалася тим, що підривати «градину» було занадто небезпечно для старої конструкції мосту.

– Доведеться лізти у воду,– голосно проказав Індіанець.

– А там глибоко? – зацікавився Мореман.

– Ти що, плавати не вмієш, Моремане? – підбивав друга Говерла.– Вода ж твоя стихія!

– Моя стихія – море, а не ця калюжа,– завівся Мореман.– До того ж у бронику плавати важкувато.

– Якщо рвоне, то і десять броників не врятують,– серйозно завважив Індіанець.

– І не буде кому диверсанта знешкоджувати,– почухав потилицю Говерла.

– Ходок може бути і серед десантників,– тихо промовив Бандерас до Говерли.– Тож припни язика, сапере!

– Вибачте, командире! – знітившись, прошепотів Говерла й подивився у бік БТРа з десантниками, що таки спостерігали за ними.

– Треба накинути на нього мотузку, підігнати БТР і потроху відтягнути снаряд від мосту,– запропонував Бандерас.– В ідеалі витягнути на мілину, а там підірвати.

– Зробимо! – запевнив Індіанець.– Дозвольте, я накину мотузку?

– Ні. Я сам,– твердо промовив Бандерас.– Ви будете тягнути з берега. Тільки сховайтеся за горбом, на випадок вибуху.

– Плюс!

– Плюс!

– Плюс! – відповіли підлеглі. Бандерас уловив у голосі Моремана полегшення. Невже справді не вміє плавати? Для одесита це дивно. Радше направду так звик до моря, що вся інша вода тхне йому болотом. Так міркував Бандерас, доки з кінцем зав’язаної на кшталт ковбойського аркана мотузки, поволі спускався до річки. Під мостом було тихо так, що чулося жаб’яче кумкання та дзюрчання води. Поки БТР через міст переїхав на інший берег, Бандерас роздягнувся і зайшов у річку. Вода виявилася доволі холодною, але в таку спеку це було навіть приємно. Бандерас добре знав, що річка неглибока, тому впевнено просувався по груди у воді. Діставшись до «градини», обережно накинув на неї петлю і позадкував. Раптом його нога втратила опертя і провалилась у вирву. Бандерас із головою зануривсь у воду. Намагаючись хоч за щось зачепитися, натрапив на гострий метал опори мосту. Бандерас відчув різкий біль у руці від порізу і швидко випірнув на поверхню. Тоді вийшов на берег і глянув на досить глибоку рану. Кров точилася. Бандерас перетягнув ременем руку вище ліктя і піднявся на міст до своїх бійців.

– Командире, давайте перев’яжу! – першим помітив рану Індіанець.– Може бути зараження!

Поки Індіанець промивав та забинтовував рану, Бандерас дивився на міст, річку та згадував. Адже це не вперше його кров змішувалась із водою цієї річки…

Сталося це за рік перед тим, як я поїхав із Веселого. Тобто двадцять один рік тому. На світанку, коли над річкою ще висів уранішній туман, я з найгарнішою дівчиною села Яною Самохіною, прийшов до мосту кохатися. Яні було шістнадцять, на рік молодша від мене. Але вже мала розкішне тіло, стиглі перса, струнку талію та пружні сідниці. Усі хлопці, не тільки з Веселого, бігали за Яною, а вона чомусь обрала мене. Закохалася, як кішка. Нам було добре разом, хоча, зізнаюсь, я не був закоханий у неї. На відміну від мого кращого друга Льохи, який Яною марив. Для нього вона була богинею, неземним створінням. Льоха ніяковів, варто йому було лише глянути на Яну, боявся з нею заговорити. Інколи складалося враження, що якщо він торкнеться її, то, мабуть, помре через перезбудження. Він протуркав мені всі вуха про те, яка вона особлива, чиста і цнотлива. Я намагався пояснити, що Яна зовсім не принцеса, вона така ж, як інші дівчата, хоче щоб її цілували, кохали, говорили компліменти, а не дивилися на неї, мов на музейний експонат. Звісно, усе це було марно. Льоха і далі страждав, зробився сам не свій і танув із кожним днем. Він не був окрилений коханням, а тягнув його, немов ярмо, і був схожий на ходячого мерця. Мене дратувало, що Яна удавала недоторкану і сміялася з Льохиних почуттів. Мені закортіло будь-що домогтися кохання цієї русявки із грайливими карими очима. Я давно вже помітив, що подобався Яні. Можливо, тому що на відміну від інших хлопців не цікавився нею. Це, звісно, вражало Янину пиху та розпалювало її інтерес до мене. Якось я запропонував Яні скупатися вночі оголеними. Дошкулив тим, що їй це не під силу. Яна виявилась не з лякливих, прийшла на побачення, скинула одяг і стрибнула в річку. Ми кохалися всю ніч. Потім, ми продовжили наші зустрічі й уже не тільки вночі, але й уранці, і вдень, і ввечері. Міст уже став нашим потаємним місцем і свідком нашої жаги. Того разу, ми з Яною також прийшли до мосту й почали цілуватися. Я став роздягати Яну, а вона мене. Однак несподівано з очерету вийшов Льоха. Він люто зиркав на мене, його обличчя було багровим, а дихання важким.