П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Чверть на другу.

Тепер — все піде швидше. Він уже бачив, як працює Гросжан, і знав, де знаходяться основні реєстри. Переконався, що в зошиті із поточними записами про виписку дубліката на трансфер Едуарда він зареєстрований останнім. Альберт бере з самого низу стосу чистий зошит. Ніхто ж не перевірятиме нумерацію. Поки помітять, що бракує одного направлення в зошиті, війна вже закінчиться (і навіть буде час розпочати наступну). Зараз він швиденько оформить дублікат направлення на трансфер Ежена Лярів’єра. Вже ставлячи печатку, він відчув, що його заливає потом.

Він швиденько повернув усе на свої місця, кинув останній погляд на кімнату, чи нічого підозрілого по собі не залишив, і прилип вухом до дверей. Жодного звуку, хіба що здалека. Він вийшов, замкнув двері, сховав у одвірку ключ і, торкаючись стіни, хутко пішов геть.

Щойно в ім’я Франції помер Едуард Перікур.

А воскреслий із мертвих Ежен Лярів’єр тепер довго житиме, щоб про це пам’ятати.

Едуард важко дихав, крутився на всі боки, і якби не був прив’язаний по руках і ногах, то перевертався би з одного краю ліжка на інший. Альберт тримав його за плечі, за руки і в деталях усе розказав йому. «Тепер тебе звати Ежен — сподіваюсь, тобі сподобається, бо нічого іншого в продажу не було». Але це вже його проблеми. Альберт все ще думав, як же хлопець зможе сміятися, коли йому захочеться...

Ну, нарешті, за ним приїхали.

Альберт зразу зрозумів, що чорний задимлений фургон, що припаркувався в дворі, — це те, чого він чекав. Навіть не прив’язавши Едуарда, він кинувся до дверей. Біг коридором, перестрибував через сходинки, щоб гукнути медбрата, який з документом у руці вже шукав, до кого би звернутися.

— Це щодо трансферу? — спитав Альберт.

Хлопець кивнув, Альберт зітхнув з полегшенням. До них приєднався і водій. Вони піднялися догори, несучи ноші, краї яких були обгорнуті тканиною довкола дерев’яних ручок. Альберт провів їх коридором до палати.

— Попереджаю — там не пахне парфумами...

Опецькуватий санітар лише знизав плечима — вони звикли.

— Таки й справді... — сказав він, відчинивши двері.

Авжеж, навіть Альберт, коли повертався, то ледве стримував нудоту від гнилого запаху.

Вони розклали ноші на підлозі. Товстий, той, що командував, поклав документ на узголів’я ліжка. Еге, тут не перетягнеш так просто. Один схопив хворого за ноги, другий — за голову, і почали рахувати — «один, два, три»...

«Один» — приготувалися.

«Два» — підняли Едуарда.

«Три» — у той момент, як санітари піднімали хворого, щоб покласти його на ноші, Альберт схопив дублікат із ліжка й підсунув такий же, але вже на ім’я Ежена Лярів’єра.

— У вас є морфін, щоб йому вколоти?

— Є все, що треба, не переживай, — сказав водій.

— Тримай, — додав Альберт, — це його військове посвідчення. Даю тобі його окремо, бачиш, це на той випадок, якби у нього пропали речі, розумієш?

— Не хвилюйся, — повторив другий, ховаючи документ.

Вони спустилися по сходах, перейшли у двір. Голова Едуарда похитувалася туди й сюди, він перебував у забутті. Альберт піднявся за ними у машину і схилився на ним.

— Ну що ж, Ежене, успіху. Все буде добре, от побачиш...

Альбертові хотілося плакати. За спиною санітар гукнув:

— Нам треба їхати, малий!

— Так-так... — погодився Альберт.

Він востаннє схопив Едуарда за руки. (Цей момент він запам’ятає назавжди, і ці вологі очі, які дивилися на нього.)

Альберт поцілував його в чоло.

— Бувай. До зустрічі, так?

Він вийшов з фургона і ще до того, як дверцята закрилися, крикнув навздогін:

— Я приїду тебе навідати!

Альберт пошукав свій носовичок і підвів голову. На третьому поверсі у відчиненому вікні за ними пильно спостерігав лейтенант Прадель, тоді спокійно вийняв свій портсигар.

Між тим машина вже рушила з місця.

Покидаючи шпиталь, вона сховалася в чорній хмарі диму, який ще надовго залишався в повітрі, неначе на подвір’ї якогось заводу. Альберт знову повернувся до палати. Прадель уже зник. І вікно на третьому поверсі було зачинене.

Раптовий порив вітру розніс дим. Подвір’я спорожніло. Альберт також відчув себе спустошеним. Він глибоко вдихнув, помацав по кишенях у пошуках носовичка.

— Чорт... — вилаявся він.

Він же забув покласти в торбу Едуарда його зошит із рисунками...

У наступні дні в Альбертовій голові виникла нова думка, що тепер не давала йому спокою. Якби він помер, то чи хотів би, щоб Сесіль отримала офіційний (чи якийсь там формальний лист), написаний сухою мовою, що повідомив би її про його смерть і про те, що все скінчилось? Про маму мова не йде. Яким би не був отой лист, вона омила би його зливою сліз, перед тим як почепити у вітальні на стіну. Питання про те, потрібно чи ні повідомляти сім’ю, непокоїло його відтоді, як він знайшов на дні своєї сумки вкрадене військове посвідчення, коли шукав нове для Едуарда.