П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Все пройшло не так уже й страшно. Підперши кріслом дверну ручку, щоб ніхто часом не зайшов, Альберт старанно розрахував дозу (вона мала би співвідноситися з наступною, яку зробить уже медсестра).

— От і добре, тепер тобі стане набагато легше...

І справді, йому полегшало. Едуард розслабився і заснув. Навіть поки той спав, Альберт продовжував з ним говорити. А ще думав про той примарний трансфер. І прийшов до висновку, що треба діяти з самого початку, себто піти в кабінет персоналу.

— Коли ти заспокоюєшся, — говорив він сплячому товаришу, — мене це навіть дивує. Але я не впевнений, що ти будеш розсудливим...

Йому нічого не залишалося, як знову прив’язати Едуарда до ліжка.

Покинувши палату й оглядаючись, він уздовж стіни кинувся бігти в розвідку, щоб якомога менше часу бути відсутнім.

— Оце так заявочка! — сказав капрал.

Його звали Гросжан. Кабінет персоналу був маленькою кімнаткою з крихітним віконцем. Тут було повно шаф, які ламалися під вагою тек на зав’язках. А за одним із двох столів, потопаючи в документах, списках, звітах, сидів пригнічений капрал Гросжан.

Він відкрив грубезну реєстрову книгу, вказівним пальцем, жовтим від тютюну, пройшовся по списку і пробурчав:

— Скільки поранених у нас тут — можеш собі уявити?..

— Можу.

— Що можеш?

— Можу уявити.

Гросжан підвів голову від своєї книги і прискіпливо на нього подивився.

Альберт подумав, що бовкнув зайве, і як тепер виправдатись? Але Гросжан знову потонув у своїх паперах.

— Чорт, я його знаю... Перікур?

— Точно, — сказав Альберт.

— Та знаю, що точно, але де він, той клятий...

Раптом він вигукнув:

— Є!

Щойно він здобув перемогу — це відразу було видно.

— Едуард Перікур! Я чув про нього! От! Я його знав!

Він розвернув книгу до Альберта, підкреслюючи товстим пальцем рядок унизу сторінки. Йому хотілося довести, що він таки має рацію.

— І що? — спитав Альберт.

— Ну от, твій малий є в реєстрі.

Він зробив натиск на слові «реєстр». У його вустах це звучало як вердикт.

— Те, що я тобі й казав! Я знав, я все пам’ятаю, чорти б усе це взяли...

— І що?

Капрал заплющив очі від задоволення і відкрив їх знову.

— Він тут зареєстрований, — постукуючи пальцем по книзі, казав він, — значить, має бути і направлення на транспортування.

— А куди воно йде, те направлення?

— У відділ логістики. А вже вони вирішують там із машинами...

Альбертові тепер треба було навідатись у відділ перевезень. Він уже був там двічі. Але не було там ні реєстраційної картки, ні направлення, жодного документа, який би стосувався Едуарда, — це вже було дивним. Він подивився на годинник. Решту він зробить потім, треба повернутися до Едуарда, напоїти його (йому ж треба багато пити, так казав лікар). Він розвернувся, але щось його зупинило. Чорт, лайнувся він. А може...

— Ти відносиш направлення логістикам?

— Так, — ствердив Гросжан. — Або хтось за ними приходить — по-різному буває.

— А ті, що стосувалися Перікура, хто забирав, не пам’я­таєш?

(Але відповідь йому вже була відома.)

— Так, звичайно. Якийсь лейтенант, не знаю, як його звати...

— Такий високий і худий...

— Точно!

— ...із блакитними очима?

— Саме так!

— Покидьок...

— Ну, цього я тобі вже не можу сказати...

— А оте направлення можна ще раз зробити?

— Це називається дублікатом...

— Гаразд, отой дублікат довго робити?

Гросжан був справді на своєму місці. Він присунув чорнильницю, узяв ручку і, піднявши її догори, сказав:

— Його можна зробити отак...

У палаті тхнуло гнилою плоттю. Едуарда справді треба було терміново забрати. Стратегія Праделя працювала. Він вирішив позбутися проблеми по-своєму. Для Альберта було недостатньо, що він мало не опинився перед воєнною радою. А от Едуард уже був майже на цвинтарі. За кілька днів він би просто згнив. А Праделю не потрібні зайві свідки його «героїзму».

Альберт сам передав дублікат у центр логістики. Йому сказали, що сьогодні вже запізно.

Час тягнувся безкінечно.

Молодий лікар пішов із лікарні. І невідомо, хто прийде на його місце. Залишалися хірурги, інші медики, яких Альберт не знав. Один з них зайшов у палату, трохи постояв і пішов, ніби тут уже все було ясно.

— Коли його заберуть? — спитав у Альберта.

— Якраз вирішується, це все через направлення. Його було зареєстровано, але...

Лікар різко обірвав його:

— Коли? Бо якщо так і далі буде...

— Мені сказали — завтра...

Той скептично підняв очі до стелі. Лікар усякого надивився за своє життя. Він розуміюче схилив голову. Гаразд, ще не все втрачено. Він обернувся до Альберта, поплескав його по плечу.