П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

— Отже, вони зникли, так, Праделю?

— Абсолютно так! Зникли, пане генерале.

— Себто, — закряхтів стариган, — ви ж не збираєтесь морочити мені голову зниклими, га?

Це вже було не запитання — це був наказ. Його все це дратувало.

«Що це ще за дурня?» — бурмотів він сам до себе.

Але йому треба було трохи певності.

— Га, Праделю? — раптом скинувся він.

(Ясно, буде підтримка.)

— Абсолютно точно, пане генерале, не треба вам морочитися тими зниклими.

— Ну от, — резюмував генерал, дивлячись на Альберта.

Прадель пильно не спускав з нього ока. І тінь посмішки пробігла по його лиці.

Альберт геть знесилився. Все, чого він зараз хотів, — це кінця війни, щоб швидше повернутись до Парижа. Бажано цілим. Віддавши честь (він не клацнув каблуками, а лише трохи підняв палець до голови, як робітник, що закінчив тяжку роботу і тепер може повертатись додому). Уникаючи погляду лейтенанта, він уже стрімко біг коридорами, гнаний блискавичною інтуїцією. Весь захеканий, він залетів у палату.

Едуард не змінив пози, але прокинувся відразу. Кінчиком пальця він показав на вікно біля ліжка. В палаті і справді стояв жахливий запах. Альберт трохи відкрив вікно. Едуард слідкував за його рухами, показуючи жестом: «ширше», або «ні, менше», «ще трошки ширше». Альберт старався, ширше відкриваючи віконницю, а коли зрозумів, то вже запізно. Едуард хотів поворушити язиком, але виривалось лише якесь клекотіння.

Адже він нарешті побачив своє відображення у вікні, як у дзеркалі.

Снаряд повністю зніс йому нижню щелепу — під носом було порожньо, проглядалося горло, піднебіння, верхні зуби, а внизу — суцільне місиво, клапті розірваної шкіри, язика немає, видно довгу і вологу трахею.

Едуарду Перікуру було всього двадцять чотири роки.

Він втратив свідомість.

Наступного дня близько четвертої години, коли Альберт відв’язав його від ліжка, щоб поміняти постіль, Едуард хотів викинутися з вікна. Але, встаючи з ліжка, він втратив рівновагу, бо права нога все ще не слухалась, і він звалився на підлогу. Завдяки надлюдській силі волі йому таки вдалося підвестися. Виглядав він як привид. Важко дотягшись до вікна, з витріщеними очима, він простягав руки та завивав від туги та болю. Альберт стиснув його в своїх обіймах і також заплакав, погладжуючи його по голові. Він відчував до Едуарда якусь батьківську ніжність. Більшу частину часу він заповнив розмовами, щоб уникнути мовчанки.

— Генерал Морійо, — розказував він, — такий собі старий придурок, знаєш? Хоча генерал все ж таки... Уяви, він мало не відправив мене на воєнну раду. А отой Прадель, падлюка...

Альберт усе говорив і говорив. Погляд Едуарда був згаслим, і незрозуміло було, чи він хоч розуміє, про що йшла мова. Зменшення доз морфіну призвело до того, що Едуард спав уже набагато менше. Отож у Альберта ніяк не виходило походити й дізнатися, де все ж таки той клятий транспорт, що ніяк не приїде? Коли Едуард починав стогнати, він уже не міг зупинитися, це тривало доти, поки не приходила медсестра, щоб зробити йому укол.

По обіді наступного дня, коли знову не приїхала машина (невідомо, запланована вона була чи ні) — Едуард зойкав так, ніби помирав. Видно, йому було дуже боляче, відкрита горлянка була насиченого червоного кольору, і в деяких місцях був помітний застояний гній — запах ставав усе нестерпнішим.

Альберт вийшов з кімнати і побіг до медсестринської. Нікого. Кинув у порожній коридор: «Є хто-небудь?» Нікого. Вже було зібравшись вертатися, він раптом зупинився. Та ні, він не зможе... Але чому б і ні? Він роззирнувся навсібіч, у вухах ще лунали крики товариша, це його підштовхувало. Він зайшов у кабінет, знаючи віддавна, де знаходиться те, що йому треба. Схопив ключ у шухляді справа, відкрив дверцята шафи. Йому потрібен шприц, а ще спирт та ампули морфіну. Якщо його зловлять — довго не розбиратимуться, це ж крадіжка військового майна! Перед очима виникла постать генерала Морійо та зловісна тінь лейтенанта Праделя...

«Хто тоді опікуватиметься Едуардом?» — з болем подумав він. Але ніхто не прийшов. Альберт вислизнув з кабінету, притискаючи до себе вкрадене. Він не знав, чи робить правильно, але оті крики... вони були нестерпними.

Перша ін’єкція була випробовуванням. Він часто допомагав медсестрам, але зараз усе довелося робити самому... Міняти постіль, жити в цьому пеклі, а тепер от ще й робити ін’єкції... Утримати хлопця, який кидається у відкрите вікно, — це вже неабищо, — думав він, готуючи шприц. А ще мити йому зад, нюхати сморід, а тепер колоти його — куди він уплутується?