Светлана Талан - Замкнене коло

Далі… Далі був інтернат. Там була вихователька Валентина Іванівна, товста, брутальна, груба й ненависна. А ще були Люда та Юля. Ліжко Мирослави було поруч із ліжками цих дівчат.

– Будеш заправляти наші ліжка, – одразу ж їй поставила умову прищава Люда.

– З якого переляку? – гмикнула Мирослава.

– Будеш із нами дружити – буде у тебе все добре, – зауважила Юля.

– Дружити? Можливо. Але застеляти за вами ліжка – ні, – сміливо відповіла Мирослава, розуміючи, що треба звикати до нового життя і не можна дозволити цим двом нахабам-ненажерам одразу ж сісти їй на голову.

– Тут головна не Жаба, а я і Люда, – жуючи яблуко, мовила Юля.

– Мені однаково, – відказала Мирослава, лягаючи на ліжко. Вона не мала ніякого бажання продовжувати розмову.

– Ми тобі, пташечко, швидко крила обламаємо! – крикнула Люда так, що з рота вилетів шматочок булки, який вона не встигла ковтнути. – Не таких приручали! Ще будеш навколішки повзати та ноги нам лизати!

– Ось вам! – скипіла Мирослава й тицьнула їм дулю.

Дівчатка, які мовчки споглядали за цією сценою, пирснули сміхом.

– Ну, сучко, зачекай, – прошипіла Люда та кинула дівчатам: – Чого ржете, кози?

– Можливо, треба спочатку познайомитися? – сказала худенька білявка з блакитними очима. Вона підійшла до Мирослави, сіла на край ліжка. – Я – Тетяна, – сказала вона.

– Мирослава, – відповіла та, радіючи, що хоча б хтось є, з ким можна буде спілкуватися.

А ввечері, коли всі полягали спати і світло вже було вимкнене, Мирослава крізь сон почула, як до неї наблизилися чиїсь кроки.

– Ми тобі обіцяли обламати крила? – пошепки запитала Люда.

– Ну то й що? – Мирослава насторожилася, відчуваючи щось недобре.

– Тобі «темну» ніколи не робили? – спитала Юля, накриваючи Мирославу своєю ковдрою.

Дівчина почала пручатися, але її накрили двома ковдрами та почали гамселити кулаками. Мирославі не залишилося нічого, як згорнутися бубликом, затуливши голову від ударів руками. Було соромно від приниження та боляче, але дівчина лише стогнала. Вона зняла з себе ковдру тільки тоді, коли перестали сипатися удари. Ковтаючи сльози й тамуючи біль, Мирослава ледь дійшла до туалету, щоб змити кров, яка юшила з носа. Тіло боліло так, ніби по ній проїхав каток.

– Боляче? – почула вона позаду себе тихий голос Тетянки.

– Нічого, – Мирослава спробувала крізь сльози усміхнутися, – до весілля загоїться.

– Людка та Юлька справжні наволочі.

– Вони не дочекаються мого приниження.

– Вони знову тебе битимуть, – співчутливо мовила Тетянка.

– Казав сліпий «побачимо», казав глухий «почуємо».

– Дай їм що-небудь, щоб відчепилися, – порадила Тетянка.

– Що?

– Щось із одягу чи з косметики. Що у тебе є?

– Лише той одяг, що тут видали, а косметики у мене взагалі ніколи не було.

– Це погано. А ласощі родичі тобі будуть привозити?

– У мене нікого нема.

– Це ще гірше, – зітхнула дівчинка. – Нічого, ми з тобою щось вигадаємо.

– Наприклад?

– Можна в когось уночі вкрасти цукерок чи яблук і їм віддати, – прошепотіла у вухо Тетянка.

– Ти що?! – обурилася Мирослава. – Я на таке ніколи не піду!

– Ходімо спати, час покаже.

Мирослава довго не могла заснути. Її ніхто ніколи не бив, тому вона почувалася приниженою та безпорадною. Вона чітко розуміла, що треба призвичаюватися до нового життя, вчитися жити по-новому, але як – ще не знала. В той час вона ще не знала, що неприємності лише починаються…

Вранці Мирослава прокинулася від крикливого голосу виховательки: «Підйом!» Дівчина не одразу збагнула, чому в неї мокра постіль. Вона піднялася, оглядаючи своє простирадло.

– Дивіться, новенька встялася! – несамовито закричала Люда, тикаючи пальцем у бік розгубленої Мирослави.

Вона не знала, що робити. Мирослава швидко стягла мокре простирадло, відчуваючи, як обличчя пашіє від сорому.

– Чому ти не попередила, що обсикаєшся? – підійшла до неї Валентина Іванівна.

– Я… Я… Це вперше, – промимрила Мирослава, ладна ось-ось розплакатися.

– Розкажи комусь цю байку! Вдягайся та неси матрац на вулицю, – дала вона команду, поморщив носа, схожого на картоплину. – Та не забудь у нянечки взяти клейонку.

Мирославі довелося пережити ще одне приниження. На подвір’ї вже було кілька хлопчаків, які одразу ж помітили дівчину, що вішала мокрий матрац на жердину.

– Вонючка! Дивіться, вонючка встялася! – закричав один з них, і як по команді всі зареготали, підхопивши оте принизливе «вонючка».