Светлана Талан - Замкнене коло

– Не грюкай, – сказала жінка під ковдрою. – Прив’яжуть до ліжка, тоді будеш ревти як корова.

– Але ж я хочу пити!

– Візьми у мене на тумбочці в чашці воду, – запропонувала жінка.

– Я не хочу пити з чужої чашки.

– То натисни червону кнопку коло свого ліжка. Щоправда, тут не дуже люблять, коли їх турбують без потреби.

– Але у мене є потреба – мені дошкуляє спрага.

– То натисни, тобі принесуть «Боржомі», – гигикнула сусідка й натягла ковдру на голову.

Санітарка відкрила тумбочку біля ліжка.

– Тут є вода та харчі, – лагідно й тихо, як завжди говорять із хворими, сказала санітарка. – У вас красивий та уважний чоловік.

– Сама знаю, – в тон їй відповіла Мирослава.

Вона відкрила пляшку «Миргородської» та жадібно випила половину. Мирослава не хотіла нікого бачити, тим паче розмовляти. Вона одразу ж лягла в ліжко й за прикладом сусідки натягла на себе благеньку ковдру. Хотілося відгородитися від усього світу, побути на самоті, зібрати до купи думки. Виходить, що вона психічно хвора. Так вирішив її чоловік і лікар. Вони помиляються, бо не були на її місці, не бачили на власні очі стареньку, тому вони їй не вірять. Що ж, нехай буде по-їхньому. А лікуватися вона буде, бо нерви натягнуті, як тятива стріл. Один непомітний рух – і на великій швидкості вилетить стріла. Добре, якщо вона нікого не зачепить. А якщо від неї постраждають близькі їй люди?

Коли принесли їжу, Мирослава з’їла геть усе, навіть не помітивши, що в супі плавав один шматочок картоплини і ледь помітна розварена дрібна вермішель. Потім за мить проковтнула пісну пшеничну кашу з солоним огірком. Вона не противилася, коли ввечері медсестра поставила їй крапельницю, та з виглядом слухняної дитини ковтнула пігулки.

Перед нічною зміною до неї навідався Андрій.

– Як ти почуваєшся? – запитав він, примощуючись на край ліжка.

– Дякую, добре.

– Ти вечеряла?

– Так, – відказала вона, вже не пам’ятаючи, що їла. – Не переймайся, у мене все добре.

Розмова не клеїлася. Мирослава нікого не хотіла бачити поруч.

– Йди на роботу, бо спізнишся.

– У мене ще є час.

– Я хочу спати, – сказала Мирослава, бо дійсно у неї злипались очі.

– То від пігулок спати хочеться, – встряла у розмову її сусідка по палаті.

Андрій пішов, але тут до Мирослави причепилася сусідка.

– Мене звуть Таня. А тебе? – запитала вона, ходячи ніби маятник по палаті.

– Мирослава, – неохоче, заради пристойності, відповіла Мирослава.

– Таке ім’я, що одразу не запам’ятаєш, – сказала Таня. – У тебе є ручка і клаптик паперу.

– Навіщо вони тобі?

– Запишу твоє ім’я та прізвище. А ще краще номер твого телефону.

– А номер навіщо?

– Коли мене звідси випишуть, я буду тобі телефонувати. Мене повинні незабаром відпустити додому.

– Скільки часу ти вже лікуєшся?

– Чотири місяці. А минулого разу я тут лежала п’ять місяців і три дні!

П’ять місяців?! Ні, Мирослава на таке не згодна. Їй не можна залишатися тут так довго. Завтра прийде на обхід лікар, і Мирослава попрохає його давати їй сильнодіючі ліки, щоб за тиждень-два повернутися додому.

– Так є у тебе ручка й папірець? – вивів її з задуму голос Тані.

– Подивися в тумбочці, що там є.

– Овва! Тут у тебе такий красивий виноград! – з дитячим захопленням скрикнула Таня. – Ти мене почастуєш?

– Бери, що хочеш, – сказала Мирослава стомлено та додала: – Тільки, будь ласка, не маяч перед очима.

Мирослава повернулася обличчям до стіни й не помітила, коли заснула. Вона відмовилася від вечері, прийняла ліки та знову заснула.

Мирослава прокинулася вночі. Її сусідка монотонно, з однаковою періодичністю видавала «хррр-фуу». Мирослава подумала, що проспала півдня, а тепер буде страждати на безсоння. Вона тихенько підвелася з ліжка, пройшлася по палаті. У вікно лив своє сріблясте сяйво круглолиций місяць. Мирослава згадала, як бабуся завжди їй радила довго не дивитися на місяць. Але він був такий великий, з рожевими відтінками, суворий і холодний серед міріад миготливих зірок! Жінка підійшла до вікна та замилувалася нічним небом, яке перерізав Молочний Шлях, ніби великий шматок пирога. Парасольки яблуневого гілля зараз стали темними й кидали на землю чорну тінь.

Мирослава потяглася рукою, щоб ширше відкрити кватирку, та завмерла. Знадвору долинало сюрчання цвіркунів і тихеньке схлипування. Мирослава заклякла в одній позі та затамувала подих, вслухаючись у дивний звук. Сумнівів не було: за вікном хтось тихесенько й жалібно плакав. І тут жінка помітила на лавці під яблунею маленьку, схилену постать у білій хустині. Це була та сама старенька! Мирославі від хвилювання запаморочилось у голові, а в грудях шалено закалатало серце. Вона щосили затарабанила у вікно.