Ізабелла Сова - Тістечка з ягодами

— Тебе чекає те саме через кілька місяців, — потішив мене антиглобаліст і показав на голуба, котрий блискавично видзьобував мак із кренделя. — А все ж таки перемогла запопадливість. Цілком, як у людей.

Я записалася до психіатра в поліклініці біля мого будинку. Не те, щоб я мала конкретні проблеми, але весь час пам’ятала про ту операцію на голові, яку віщувала мені ворожка. Піду, розповім про себе, віднайду внутрішній спокій, а принагідно візьму направлення на томограму.

— Прошу сідати, — почула я оснулий голос. — Що привело вас о такій ранній порі, пані е-е-е…

— Ягода.

— Апетитне ім’я. Тож у чому проблема?

— Я, здається, втратила роботу, — почала я й обірвала. Бо що я, власне, мушу сказати? Що боюся пухлини мозку? А ще більше безруху й невідомого, яке чигає за дверима моєї «кавалерки»? Я глянула на лікаря. Стомлений чоловік у барвах старості. Сталева оправа окулярів, сріблясті волосся й борода, графітні тіні під очима, блідо-сіра шкіра, попелястий піджак, сіра ручка на столі. — Я жахливо боюся…

— Гм, — кинув він на мене стомлений погляд між розчепірених пальців. Ще стомленіший, ніж обличчя. — Ну та й що?

— Я цього не хочу. Боюся, що не витримаю поразки. Я ніколи не любила свою роботу. Мала її за дурну, нудну й чекала на щось ліпше. Але тепер, коли я можу її втратити, вмираю зі страху. Прокидаюся близько шостої…

— Не тільки ти, дитинко, — зауважив він. — У «кавалерці» наді мною мешкає комуна шанувальників індійської музики, а скоріше, однієї мелодії з «Весілля Монсуна». Щодня о п’ятій тридцять вони запускають її на півбудинку й танцюють, аж підлога вібрує. А разом із ними танцює мій кришталь. Колись це була моя улюблена платівка, але тепер… я ненавиджу стиль масала. — Він зітхнув і примружив очі. Оговтався п’ять хвилин опісля. — То кажеш, що не можеш спати, бо боїшся змін…

— А на додачу, я була у ворожки, — втрутилась я. — Знаю, що це безглуздо, але…

— Ні, чому?! Я сам удаюся по допомогу до чудової ворожки. Що це за жінка! Вона знає, мабуть, усіх святих. Я й гадки не мав, що їх аж так багато. І кожен може залагодити якусь проблему. Один на очні хвороби. Інші на розбите серце.

— Вузька спеціалізація, як у медицині?

— Попри те, існують відповідники родинних лікарів. Такі, що лікують мигдалини, позбавляють вугрів та ішіасу, а за оказії допомагають помиритися із шуряком.

— Справжня доктор Квін.

— Ну так, але ж ти не для того прийшла о сьомій ранку, щоб почути лекцію про святих. Що там із тією ворожкою?

— Вона побачила в картах операцію на голові. Ну і я трохи боюся. Може, я повинна обстежитись або попити якісь ліки?

— Для початку я випишу тобі рекомендації й таблетки з магнієм, — сказав лікар, шукаючи блок рецептів. — А як не допоможе, поекспериментуємо зі стильноксом. То як там тебе звуть?

Повернувшись додому, я нарешті зиркнула на рекомендації психіатра. «Місяць перебування поза містом. Найліпше в глибокій, як криниця, провінції». Я навіть не встигла здивуватися, бо зателефонувала Магда.

— Ти знаєш, скільки разів я дзвонила до тебе в неділю?

— Я була зайнята освячуванням дрібниць. А що у ФІРМІ?

— Твій стіл дістався новій дизайнерці. Я намагалася його боронити, але ти ж знаєш наші правила.

Максимальне використання робочої площі.

— І що ти тепер робитимеш, Ягодо?

Ну власне, що?

— Мабуть, поїду на якийсь час із Кракова, — кинула я. До речі, чому б і ні, якщо лікар визнав, що це краще, ніж таблетки щастя? — Побуду в родинному гармидері.

— О Боже!!! — вжахнулася вона. Магда належить до жінок, котрі не можуть існувати віддалік великого міста, а певніше, торговельного центру і всього, що з ним пов’язано. Бояться глиняних доріг (вони знищують шпильки), тварин без намордника (можуть укусити або, що гірше, злизати макіяж), молока і яєць просто з базару (немає інформації про кількість калорій), некліматизованого повітря, неконтрольованої в солярії засмаги, а також алергенів, які чигають на них у рапсовому полі.

— Магдо, це тільки тридцять кілометрів звідси. Півгодини маршруткою — і ти на місці. Чарівне містечко під Краковом, де життя спливає повільніше.

— Я вже нічого не кажу, Ягодо, бо впадаю в паніку. Що ти там робитимеш, бідачко?

— Відпочину. Позасмагаю в садку. Побуду з Анею й батьком. От тільки мушу його спершу попередити, підготувати.

— Попередити? — здивувалася Магда. — Таж ти казала, що це тридцять хвилин їзди.

— Але ти, певно, знаєш, який у мене тато. Це ж король хаосу.