Ізабелла Сова - Тістечка з ягодами

— Я розумію. Гадаю, що така пауза змінить тебе на краще. Відпочинеш, віднайдеш дистанцію, почуття рівноваги і внутрішньої сили, а також гармонію, природну радість життя…

— Бартеку, — обірвала я цей оптимістичний перерахунок, — це чудово, що ти так турбуєшся про моє самопочуття, але за годину в мене автобус і я не хотіла б запізнитись. Якщо маєш бажання, приїжджай у будь-який вікенд. Адресу знаєш.

— Гадаю, буде краще, якщо ми відпочинемо одне від одного, — ображено відказав він. — Що ж, не буду тебе затримувати, якщо ти так квапишся. Я тільки хотів…

Якусь мить я мала надію, що він скаже звичайне «вибач», не вдаючись до всіх отих «мені прикро», «я не міг інакше», «ти ж знаєш, які зараз часи». Але тільки мить.

— Я тільки хотів, — завершив він, — побажати тобі гарного відпочинку в провінції.

Спакувати торбу, полити єдиний кактус. Перевірити газ, вимкнути бойлер, сховати комп’ютер і відеомагнітофон до коробок за пічкою. Вимкнути радіо. Зачинити двері, вирівняти хідничок, зроблений зі старої накидки на фотель. Зловити маршрутку. Упродовж півгодини вислуховувати звіряння п’ятьох змучених попутників та спітнілого водія. Пробрести п’ятсот метрів у густому від спеки повітрі. І ласкаво просимо додому.

Коли я дочовгала до веранди, тато завершував розбивати молотком заморожений на камінь чай. Ми обмінялися коротким «привіт». Я поклала торбу під вікном, змила із себе міську куряву і влізла в старі лахи часів ліцею: блідо-рожеву майку з витертим портретом Лімеля й обтяті до колін запрані джинси з великою кількістю ниток на кишенях. Нарешті спустилася до кухні, де вже хвилин з п’ятнадцять чекав на мене тато. Будемо за замороженим чаєм обговорювати мої плани.

— Наразі нічого конкретного, але я щось придумаю, — заспокоїла я його і зразу перескочила на безпечну тему. — А як там Віктор?

— Як завжди, двадцять годин спить, годину вилизує миску, наступну годину муркоче, а ще дві полірує хутречко.

Бодай хтось передбачуваний.

Я потягнулася по шматок чайного льоду.

— А як ти даєш собі раду з вільним часом?

— Я присвятив себе творчості.

Це прозвучало, як погроза.

— Я повинна зажуритися?

— Таж, Ягідко, це радше я маю привід журитись. Я весь час сушу собі голову над тим, як урізноманітнити твоє перебування.

— Ти зовсім не мусиш цього робити, тату. Я знайду собі якесь заняття. Наприклад, провідаю давніх товаришок.

— Таж усі виїхали до Варшави. Або до Чикаго.

— Ну тоді пошукаю інших розваг.

От тільки які розваги може запропонувати провінція незалежній тридцятирічній жінці?

Тато пішов до Глинян, аби спокійно перетравити мій приїзд і накидати нові плани на літо. А я? Для початку вирішила дати лад речам у пивниці. Що не так легко, зважаючи на татову нехіть до будь-яких змін. Треба позбутися старого мотлоху так, аби він не помітив його відсутності. Я саме перекладала ковдри, щоби закрити порожнє місце від поїденого міллю спального мішка, коли до будинку заявилась Аня.

Найкраща подруга мого тата й жінка його життя. Метка, конкретна й до болю щира. Випічка її виробництва могла б успішно зіграти в якомусь науково-фантастичному фільмі так звану космічну плазму, зате смакувала небесно. Я звертаюся до неї на ім’я, так ми вирішили на початку знайомства. Аня — це гарне ім’я. Угорською означає «мама».

— Хто там? — запитала я, виходячи з пивниці на сходову клітку.

— Спітнілий гіпопотам. Прийшов у пошуках затінку і чогось прохолодного для полоскання розпеченої пащі.

— Аню!

— Нарешті ти зважилася провідати старенького батька. А це що таке? — показала вона на мою простягнуту долоню.

— Привітання.

Бо ж вона знає, що я терпіти не можу виливів. Усіх тих слинявих цмоків, мокрих поцілунків і ведмежих обіймів.

— Ти ж, певно, не думаєш, що я цим обмежуся? Давай писка, — вона здушила мене, наче закохана ведмедиця, і міцно цмокнула в кожну щоку. Я стовбичила як пень, терпляче чекаючи на кінець привітання. — Можеш перепочити! — гукнула вона мені просто в ліве вухо.

Я розслабила м’язи живота, зітхнувши з полегшенням.

— Як бачу, ти взялася до розкопування Авгієвих стаєнь. А де сам король хаосу? На Глинянах?

— Як і завжди у хвилину збентеження. Він має повернутися на «Теле-експрес».

— Ну тоді ми сміливо можемо хапатися за сапки. Що ти вже викинула?

Вона зазирнула крізь дверцята, які вели до пивниці й майстерні, перетворених на музей капця й капелюха.