Ізабелла Сова - Тістечка з ягодами

Із жахом розплющую очі. Хвилин з п’ятнадцять пробую вгамувати розшаленіле серце, яке намагається вирватися з моєї лівої груді. Звідки цей напад паніки? Адже саме тепер я маю шанс порядно відпочити. Уповільнити темп. І нарешті роблю все, що заманеться. Тобто що? Може, за прикладом Пачулі, пошукати висхідних пунктів у мудрості Сходу?

Викопала з-під подушок ноутбук. Увімкнула й прочитала послання, що ховалось у ворожбі з китайського тістечка: «Якщо ти готовий наставити чоло бурям і завіям, прокинься ще раз». Надміру загадково, як на настрахану розгублену європейку, котра шукає дороговказу о шостій ранку. Спробуємо витягти жереб іще раз. Добре, читаємо: «Ти не маєш впливу на те, який рис посадили на твоїй терасі. Можеш вплинути лише на те, аби він якнайліпше плодоносив». У перекладі на нашу мову — кожне життя можна витиснути по максимуму. Але щоб це зробити, треба змінити напрямок думок. Тому я мушу замислитися над тим, що мені дає ця (клята, безглузда й безоплатна) відпустка.

По-перше, внутрішній спокій та нові перспективи. Погляну на своє життя з позиції людини, котрій і насправді загрожує втрата роботи, але сильної й відкритої до невідомого досвіду. Ну і матиму значно більше часу. Присвячу його плануванню майбутнього й формуванню сьогодення. Нарешті зможу зустрічатися зі знайомими, реанімую давні стосунки, перегляну не побачені фільми та прочитаю книжки, на які не мала часу впродовж останніх чотирьох років. То що я й досі роблю серед тих подушок?

Підбадьорена ворожбою, я негайно взялася до діла. Зіскочила з антресолей. Облила тіло гарячущим душем, одяглася ще ретельніше, ніж учора. Випила чай, запхала в себе півтори канапки з малосольним огірком і для початку вирішила відновити старі знайомства.

У першу чергу Моніка, товаришка з університету. Останній контакт — три роки тому на Ринку, під час великодніх покупок. Ми збиралися біля ляди з писанками. Обмінялися захватами на тему вигляду, який не змінився попри нові зачіски й жахливий вплив часу. Відтак Моніка вручила мені візитівку кольору яєчної шкаралупи, я дала їй свою, кольору слонової кістки, і ми побігли далі. А тепер я маю до неї зателефонувати. Я вже знайшла візитівку. Добре… тільки що я їй скажу? Що боюся, як переживу ці три місяці? Без ранкового протиборства очей, без китайських супчиків рівно о полудні, без заспокійливого шуму комп’ютерів і виробничих теревень біля експреса для кави. Ні, цього я їй не скажу, не оголюватимуся аж так. Моніка відпадає.

Тоді, може, Каська, подруга з ліцею? Останній контакт — випадкова зустріч у гіпермаркеті, біля ляди з рибою. Я саме намагалася виловити коропа, який вискочив із затісної ванни і налякано (ті очі!) борсався на підлозі, коли хтось позад мене прокоментував мої зусилля:

— Шкода бруднитися. Все одно він знову вискочить, дурнувата риба… Це ти, Ягодо?!

— Сто років тебе не бачила! — зраділа я. — Не подаю руки, бо сама бачиш, вона вся у слизу. Може, ти маєш хустинку?

— На жаль, ні, але зараз попрошу якусь ганчірку в персоналу, — запропонувала вона, теж помітно втішена нашою зустріччю. — Зачекаєш хвилинку? Я зараз повернусь.

Я кивнула. За п’ятнадцять хвилин чекання біля ванни з коропами зрозуміла, що Каська вже не повернеться. Дарма дзвонити і зараз.

Ну тоді Госька, товаришка з молодшої школи й ліцею. Ми завжди на пару скніли над піднесеними листами до Джона Бон Джові. До неї я спокійно можу зателефонувати, нам так гарно балакалося на перервах. Щоправда, я маю тільки телефон її батьків, але, може, якимсь дивом вона й надалі з ними мешкає. А якщо й ні, то вони дадуть мені Госьчині координати.

Ну от, я вже все знаю. Госька мешкає в Щецині, разом із батьками чоловіка. Чоловік моряк, не подібний до Джона, з’являється раз на три місяці, а потім відпливає в черговий рейс, зоставляючи по собі тугу й купку доларів на кухонному столі. Скоріше за все сумнівно, що Госьці закортить волочитися крізь половину Польщі на зустріч із давньою приятелькою тільки тому, що та панікує через відпустку за власний рахунок.

Хто ще? О, є: Божена, близька подруга з молодшої школи, ліцею й університету. Оскільки вона жила в сусідньому мікрорайоні, ми разом поверталися після уроків, обговорюючи Шимона, який вів у нас фізику (головним чином я, з помсти за зауваження про товщину кори мого головного мозку) або Гоську (це вже Божена, яка ревнувала до адреси Джона Бон Джові). Передостаннього разу ми бачилися зразу після захисту. Саме стояли на Плянтах в однакових кремових блузочках з розпродажу, бліді й вимучені іспитом.