Ізабелла Сова - Тістечка з ягодами

— Досить, — запевнила Малина.

— Цікаво. Ніби я про все це знала. Може, навіть радила іншим, але не зуміла застосувати у власному житті.

— Брак дистанції. Я знаю це по собі. Часом відчуваю, що зробила щось не так. Заповільно, запізно, надто поверхово. А іншим те саме вибачаю.

— Не можна вискочити із власних черевиків.

— Не можна. Але я все одно розслабилась, Ягодо. Бо колись… — Малина з осудом покрутила головою. — Бувало, що я на зустрічах зі знайомими годинами аналізувала, що могла б змінити. Інакше кажучи, засміятися у відповідний момент, дотепно прокоментувати чужу розповідь. Тоді я шкодувала, що не маю машини часу, аби повернутися назад і виправити, переробити, заретушувати. На щастя, у мене це пройшло. Тобто я стала перейматися чимось іншим.

— Власне. А як ти даєш собі раду з тугою?

— Не сплю по кілька ночей. Відчуваю, що ще мить, і я цілком зламаюся.

— Але твій хлопець поїхав тільки на літню школу. Він повернеться.

— Ну, не знаю. — Вона заходилася смоктати великий палець. — Я кістковим мозком відчуваю, що він там залишиться. Познайомиться з якоюсь стрункою білявкою з розгубленим поглядом і променистою усмішкою. Буде ходити до сауни і на оленячі перегони. А потім надішле мені листа через місцевого Миколая про те, що це кінець, що все було класно, але надто ідеально. І ми побачимося через тридцять років, приміром на поромі до Мальме.

— Ти занадто це переживаєш. Я намагаюся зрозуміти чому.

— Може, через батька? — відповіла вона по роздумах. — Він поїхав на кілька місяців заробити на «полонез», а зник на цілих шістнадцять років.

— Можливо. Моя мама теж зникла, і я теж жахливо переживаю розлуки. Тому й намагаюся ні до кого не звикати. Не маю домашніх тварин. А з рослин тільки один кактус. Він дуже відпорний до занедбування і браку чуйності.

— Скільки тобі було років, коли вона пішла?

— Якихось два, максимум два з половиною. Тож я її саму не пам’ятаю, а надто тому, що вона забрала із собою всі свої фотографії.

— І звідси та схильність фотографувати все на світі, включно зі мною? — здогадалася вона. — Але якщо до третього року життя дитина нічого не пам’ятає, то як ти могла запам’ятати її зникнення?

— Бо тато був у розпачі упродовж кількох років. То щось із його розпачу мусило запам’ятатися. Зрештою, він завжди мені твердив, що не можна засильно прив’язуватися. Що люди зникають, і тому ліпше надто не звикати.

— Але це був його розпач, а не твій. Знаєш що, Ягодо? Я так думаю, що ти любиш перебирати на себе чиїсь емоції. Звідси та схильність до відмежовування від людей. Щоб не відчувати надто багато. Щоб не переживати. Я маю рацію?

— Я посунувся ще трохи далі, — похвалився Маріуш, задоволено погладжуючи свою руду борідку гнома.

— А саме?

— Я визволився від Мартини. Бунтую, сварюся, а крім того, влаштовую собі день дитини п’ять разів на тиждень.

— А вона?

— Вона обурена, — відказав він, не приховуючи радості. — Читає мені проповіді. Лякає, що ми мусимо серйозно поговорити. І що ви про це думаєте?

— Гадаю, що грання на чиїхось нервах і такі інші дитячі забави не свідчать про справжнє визволення.

— То що мені робити?

— А чи ви мусите щось робити? Звідки ця потреба визволитися?

— Бо я, по правді, не відчуваю до неї кохання. Власне, вона більше дратує мене, ніж притягує.

— Тоді чому ви з нею?

— А чому ви зі своїм чаювальником?

Ну власне, чому? І чи справді я з ним?

— Бо, бо… Бо ми когось потребуємо. Чиєїсь присутності, доброго слова. А поза тим… я й сама не знаю. — Коли людина працює, час летить так блискавично, що нема коли замислитися, чому, навіщо і як довго.

— А я думав, що у психологів інші стосунки. Кращі. Що вони знають, як знайти свою половинку.

— Пане Маріуш, з тими половинками трохи так, як із пошуками роботи. У середній школі ми всі певні того, що робота сама нас знайде. І ще й яка робота.

— Пам’ятаю, — всміхнувся він. — Коли я був у будівельній «бурсі», то думав, що стану бас-гітаристом. Таким, що багато не працює, потренькає трохи на концерті, похитається з басухою, а слава припливе до нього сама, разом із дівчатами.

— Підліткові мрії, еге ж?

Він кивнув, а я вела далі:

— Потім, в університеті, ми втрачаємо частину ілюзій, але не надію, що нам це вдасться. Віримо, що саме нам трапиться робота краща, ніж іншим. Цікава, легка, яка забезпечує життя, може, не в розкоші, але в комфорті. Після року розпачливих пошуків ми вже мріємо про те, щоб знайти будь-яку. Нехай навіть нудну й дурну, тільки б стабільну й безпечну.