Ізабелла Сова - Тістечка з ягодами

— А я полюбляю дивитись, як шприц повільно наповнюється кров’ю. Такою ясно-червоною, як свіжі полуниці.

— Припини, Ягодо, — здригнувся Болек.

— Ти теж боїшся?

— Мало хто з лікарів любить, коли в ньому длубаються.

— На щастя, санітари не мають такої проблеми, — похвалився Мацек. — Бувало, що я сам собі вколював знеболювальне, щоб і далі тренуватися, незважаючи на травму.

— А я навіть не зважуюся проколоти вуха. І тому сумнівно бачу цю свою операцію. Що ж поробиш, відпочину на пенсії. Бо кого тоді буде обходити відсутність бюста у вусатої сімдесятирічної бабусі?

— Не буде, — визнала я. — І взагалі нічого не буде, жодних теплих почуттів. Тільки самотність у порожній холодній хаті.

— У порожній? Це справжній комфорт, якого бракує стільком пенсіонерам, — сказав Болек. — Куди гірша самотність в оточенні родини. Коли ти заважаєш дітям. Дратуєш, знуджуєш і нервуєш, як старосвітські меблі. А щодо почуттів, то, якщо хочеш, я колись візьму тебе до притулку. Тільки тоді ти зрозумієш влучність вислову «третя весна».

Я провідала свою квартиру. Все о’кей, ніхто не вламувався. Забрала бланки з рахунками, заплачу на тижні. Спакувала до торби кілька суконь і книжок. Полила кактус.

— Забагато рослин тут немає, — зауважив Болек.

— Я не хотіла узалежнюватися від інших. Ну знаєш, я можу поїхати, куди захочу, і не мушу нікого просити поливати вазонки. А кактус загартований і багато вибачає.

— А що поганого в залежності?

— Не знаю, але мене так виховали, Болеку. Щоб ні від кого не залежати.

— Твій тато, певно, дуже переживав мамине зникнення.

— Перший рік він ніяк не міг зібратися докупи. Не вмів пекти, варити, опікуватися дитиною. Коли нарешті почав якось давати собі раду, мені було майже шість років. Наступні двадцять він невтомно мені торочив, що я мушу бути самостійною й незалежною. Мушу покладатися тільки на себе. Тоді я не буду страждати через інших.

— Сумно й неправильно.

— Тепер я це знаю, але двадцять років тому вірила татові. А він із запалом відправляв мене на різноманітні курси. Записав на плавання, лещата, ковзани, дзюдо, англійську, фламенко і, ясна річ, у гурток фотографії.

— Справжня школа виживання. Пам’ятай про все.

— Власне, що ні. І я замислююся, чи встигла заповнити всі лакуни.

— Ще заїдемо на пошту, бо я маю зробити переказ, добре?

— Рахунки чи аліменти?

— З якогось погляду те друге. Я часом допомагаю одній дівчинці з Кракова. Мала погиркалася з батьками, і вони перестали їй допомагати. Тобто батько перестав, а мати пішла до якогось кудлая. А дівчинка поневіряється по чужих кутках.

— Це твоя родичка?

— Ми навіть не дуже добре знайомі.

— Тоді чому ти їй допомагаєш?

— А я знаю? Ця мала якась така беззахисна, а водночас уміє наполягти на своєму. Коли я на неї дивлюсь, Ягодо, то завжди згадую ті жахливі фільми про черепашат, які вперто повзуть до моря. Мені завжди шкода ту малечу, що гине. І мене чорти беруть, що хтось байдуже фільмує, як така черепашка лежить на спинці й розпачливо махає лапками.

— То ти їх перевертаєш?

— Тільки коли маю змогу.

— То це ти! — гукнув білявець із зовнішністю ельфа, який стояв перед нами у черзі. — Я зараз же впізнав понурий голос лектора фільмів про природу. А коли ти ще додав опис черепашок, я подумав: «Це ж зовсім так, як Вишня».

— Ми знайомі?

— Ти Болек, кузен Травки? — пересвідчився білявець. — Я Ірек, його сусіда.

— Ім’я асоціюється, голос теж, а обличчя анітрохи, — зізнався Болек, простягаючи йому руку.

— Бо коли ти приходив до Травки, я сидів під столом, — пояснив Ірек. — Інсталював.

— Уже згадав! Темні джинси й бежеві шкарпетки?

— Це саме я! — Ірек радісно потрусив Болекову руку. — Ти знаєш, скільки ми з Вишнею ламали собі голови, хто ж це висилає їй ті бабки?

— Ну то кінець великої таємниці.

— Але Вишня і втішиться, коли я їй розповім.

— А ти мусиш?

— Ну звісно. Це мені бабуся наворожила.

— Тоді і справді мусиш, — погодився Болек. — А що у Вишні?

— Власне, — згадав Ірек. — Найважливіше, брате, що вона помирилася зі своїм стареньким. Одразу після оголошення результатів. Тож ти не мусиш їй більше нічого висилати. І так величезне дякую від імені Вишні. Ти навіть не уявляєш, як їй допоміг. Вона тільки недавно зізналася, що була на краю розпачу. Збиралася перейти на воду з цукром та хліб зі смальцем. Тільки що не мала вже навіть на смалець. Ще раз дякуємо.

— Та чого вже там, — Болек легковажно махнув рукою. — Я і так не давав їй зі своїх.