Ізабелла Сова - Тістечка з ягодами

Перелом ключиці (басейн), напад астми, розсічена брова (басейн), підозра на інфаркт, алергія на хлорку (басейн), сонячні опіки (присадибні ділянки), напад астми, вивихнута щиколотка (басейн). Плюс сім випадків слаботи звичайної.

— Доброго дня, «швидку» викликали?

— Так, бо я слабую.

— А що саме з вами відбувається?

— Мені слабо, лікарю.

— Тобто як? Недобре? Млосно? Метелики перед очима?

— Ну не знаю. Мені просто слабо…

— Але ви не блідий. Тиск у нормі. Температури немає. Випорожнення є?

Пацієнт киває головою.

— І блювоти не було?

— Не було.

— А ходити можете?

— Можу, але слабо… Мені ноги підгинаються.

— А ви щось їли від ранку?

— Ну не дуже, бо мені слабо.

— Ми можемо забрати вас до лікарні.

— Краще не треба.

— Але там вас докладно обстежать, а що можу я?

— А ви не могли б впорснути йому щось на місці? — просить дружина чи донька. — Він такий слабий, де йому поневірятися по тих лікарнях. Тільки не у вену, бо стільки говорять про ту павельйону, що аж страх бере.

— Ну і ще виїзд на бігунку, — нагадала йому Юлька.

— То ти собі поїздила, — підсумував Мацек. — Що, страшно було?

— Я скажу вам завтра, коли охолону.

— Тепер ти вже розумієш, чому я волію бездіяльність і нудоту, — сказав Болек. І як завжди, всміхнувся лівим кутиком губ.

Розумію, тому вповні насолоджуюся сьогоднішнім спокоєм. Один виїзд до майстровитого аматора (порізаний палець), два візити до амбулаторії і одна слабота. А потім валяння в телезалі і час готувати підвечірок.

— Можна було б заглянути до Вільшини. — Болек зиркнув на годинник. — Зараз будуть «Краплі кохання», тож невеликі шанси, аби хтось викликав «швидку».

— Здається, їх переглядають двадцять відсотків поляків. Але решта сорок п’ять…

— Двадцять відсотків — це у великих містах, де є театри, аквапарк і купа гіпермаркетів. А тут, моя дорогенька, «Краплі» дивляться чи не всі, крім пацієнтів із відділу внутрішніх хвороб…

— Бо в них зламався єдиний телевізор на поверсі, — доповів Мацек. — Але родина їм, напевно, записує. То коли повернуться додому, переглянуть їх одним духом.

— А родині це навіть на руку, бо день чи два матиме святий спокій.

— Ну а ти хіба не хочеш подивитися? — запитала я в Болека.

— Я вам запишу, — запропонувала Маріолька. — І собі теж, бо в цей час буду дивитися рекламу нової овочерізки.

— А що з тією, яку ти купила місяць тому?

— У неї тріснула ручка. І ніж затупився, а мав працювати сім років, — поскаржилася Маріолька своїм тихим голоском виснаженої медсестри. — Але в тій новій, яку я хочу сьогодні замовити, застосовано зовсім нову технологію, космічну. Нібито такими ножами користуються космонавти.

— Так, зокрема ті, що ширяють у хмарах власної наївності.

— Ой, докторе, — зажурилася Маріолька, — кожен має якісь слабості. Ви свої «Краплі», і я це розумію, тому обов’язково вам запишу, разом із рекламами.

— Супер, — зрадів Болек. — Тільки не розповідай мені кінець, бо, як каже Анджей Акула, я буду змушений покарати тебе стетоскопом.

— Якщо хочеш, Ягідко, можеш піти з нами, — запропонувала Юлька. — Ну хіба що боїшся…

— А чого мені боятися?

Мацек щиро розсміявся.

— Ти, мабуть, ніколи не бачила нашої лікарні.

— По правді, я не надто часто туди заглядала, — зізналась я. — А якщо точно, була там лише раз, під час власного народження.

— А від того часу там нічого не змінилося, — додала Ядзя, стоячи у дверях. — Спекотно нині. Вночі буде буря чи вітер із Татр, бо хлопи дзвонять як зварйовані. Ну ви таке бачили, пане доктор? Знову телефон.

Ми вервечкою вийшли з амбулаторії й подріботіли в напрямку поблизького молоха, міської лікарні.

— Ага, Ягодо, — згадав Болек, — маленьке прохання. Не звертайся до них «дідусю». Люди думають, що це так тепло, фамільярно. А насправді це принижує й нагадує про вік.

— Ніхто не любить пам’ятати про те, що старий, навіть якщо йому триста років, — сказала Юлька.

Ми зупинилися перед ліфтом. Болек натиснув кремовий ґудзик. Вгорі щось заскреготало й поволі впало вниз. Ми зайшли, вдихаючи запах черствого хліба, ліків і водянистого супу, — сумний запах польської лікарняної безнадії. Скрізь однаковий, у величезних клініках і маленьких сільських лікарнях. Незмінний, попри реформи, сенсаційні відкриття й найновіші дослідження.

— Ну ось ми і тут, — сказала Юлія. — І як враження?