Надія Біла - Крута компанія

Він заходить у квартиру й відчуває запах. Ще мить — і його ніс звикне, але поки що аж ніздрі здригаються: пил, старизна і батя — здається, навіть з пор його шкіри, як з газових конфорок, випаровується спиртовий отруйний дух. Самогон він купує в сусідньому під’їзді в баби Наді, цигарки йому приносить Діма.

Діма теж палить.

Після витрат на батіне пійло, квартплату і жрачку йому на сигарети майже нічого не залишається. Але він ніколи не торкнеться шорсткої синьої пачки дешевих цигарок. Краще потерпить. Він зі світом батька намагається не стикатися, хоча і поряд живе.

— Діма, ти? — хрипить батя.

— А хто це може бути? — гавкає мама.

Вона кидається на батю шавкою, що б той не сказав. Озлоблена, змучена, точно як голодна собака. У неї навіть верхня щелепа висувається вперед, а нижня зневажливо з’їжджає, утворюючи собачий оскал.

Колись Діма боявся, що вона батю приб’є під час однієї з лютих бійок, коли він замахується на неї стільцем, а вона штовхає його в стіну. Її «закриють» у тюрму, а Діму відправлять до дитбудинку.

Батя хитався й, не втримуючи рівноваги, валився на підлогу. Такий лунав гуркіт, ніби він сторч головою котився зі сходів. І стілець розсипався або ламалася ніжка столу. У їхній квартирі меблі завжди були крихкі, наче паперові.

Усе життя Діми — паперовий будиночок, мнеться й рветься, іноді палає. Кухня два роки тому вигоріла вщент. Зате батя цілий місяць не пив. Він, набурмосений, сидів у кріслі й складав недопалки в алюмінієву миску на підлозі. До вечора миска заповнювалася по самі вінця бичками й слиною.

— Тату, може, ти, ну… цей, підеш на роботу? — сказав йому тоді Діма. Батін погляд, йому здалося, пояснішав. — Ми сторожа на склад шукаємо, вже запарилися. Приходить чмо, два тижні посидить і звалить. А ти зможеш, тату, я прямо чую. Пару штук на місяць, доба через три. Круто, скажи?

Діма уявляв, як з новими тисячами вони заживуть! Картинка в голові сяяла як тепла лампочка в паперовому кухонному абажурі. Плафонів ні в кухні, ні в кімнатах давно не було. Вони б’ються першими, коли над головою здіймають табурет.

І мама повернеться в спальню до тата. У Діми з’являться свої чотири стіни. «Офігенно — жити у своїй кімнаті!» — мріяв він.

Діма заходить, не знімаючи кросів. Він ними пишається. Адже це не китайські «адідаси», а пара фірмових, чорних, на білій як сніг підошві. Вісімдесят доларів на «Еbау» і тридцять доларів за доставку. Перші два тижні він їх тер вечорами зубною щіткою. Потім, звичайно, перестав, але й досі, нахиляючись їх шнурувати, відчуває в грудях приємний лоскіт.

Любов до шмоток дісталася йому від Борьки, сусіда із шостого поверху. Вони до третього класу сиділи через парту один від одного. Потім у Борьки почалися репетитори, крута спеціалізована школа з якимось «поглибленням» і всяка інша муть, яку пхають у дітей зарозумні родаки.

Борьчин тато, університетський професор, привозив з Америки футболки і штани, бейсболки і кроси — і кольори в них були інші, і пошиті вони були інакше.

У Борьчину маму Дімка, як майже всі однокласники, був трошки типу закоханий. Вони з розкритими ротами витріщалися на її сукні, підбори, довге чорне волосся.

Борьчина мама була страшенно гарною і молодою, особливо поряд з його батею, товстим губатим коротуном. Він носив окуляри й смішні мішкуваті брюки — з них стирчали шкарпетки у зморшках, а над брюками роздувалося пузо, немов намагалося вирватися з одягу на волю.

Борьчина мама Дімку жаліла: «Ну ж бо, швидко до столу!» — гукала їх, а щойно Дімка з’являвся на порозі кухні, гладила його по голові. І на день народження, а часто й просто так підкидала йому то футболку, то светр, американські, звичайно.

У Борьки був інтернет, величезний телик з приставкою, а в Борьчиного баті — мільйон дисків з фільмами. Насамперед вони полювали за крутими екшенами зі стріляниною, потім за жахами, але поміж ними передивилися стільки, що тепер Дімка з першої хвилини знає, чого від фільму чекати.

І якщо сподівання виправдовуються, він може на фінальних титрах зарубку на екрані плеєра одразу перетягти на початок, а наступного дня подивитися фільм ще раз. І справа не в сюжеті або акторах. Просто є фільми, які залазять йому під шкіру. Він навіть відчуває, як герої дихають, — такі вони справжні. Дімка перетворюється на одного з них. Раз! — і він там, усередині, за піксельною сіткою екрану.

Борьчина сім’я врешті-решт чухнула в Америку. Тепер після школи Дімка швендяв на вулиці. Ще десь рік Борька надсилав «імейли», які Дімка читав де вдасться і на які відповідав, якщо комп’ютер траплявся в когось із друзів. Потім Борьчиного батю запросили до іншого університету, вони переїхали, і Борька загубився.