— Ні, я Петро! У мене так у паспорті написано.
— А я за паспортом — Сергій Сергійович, а в житті — Сєргєй Сєргєїч! От така різниця!
— Ви, мабуть, зі своїм паспортом не згодні, — припустив Петро.
— З паспортом-то я згоден, а от з тим, як він мене називає — ні!
— А я і з паспортом згоден, і з тим, як він мене називає, — усміхнувся вечірній гість. Усміхнувся легко, навіть невимушено! Хоча автомат тепер на спинці стільця висів.
— Може, у тебе ім’я у паспорті і в житті співпадає, тому ти і згоден! — промовив Сергійович замислено. — Було б у мене так, я б теж з паспортом не лаявся! То чого ти, Петре, до мене прийшов? Може, треба чого?
— Ага, — кивнув парубок. — Познайомитися захотілося. А то бачу вас уже більше року, а імені не знаю!
— Де ти мене бачиш? — здивувався Сергійович.
— У бінокль, — парубок трохи знітився. — Треба за селом спостерігати. Я б і раніше прийшов, та вдень небезпечно, а в темноті взагалі-то також забороняють, але більш безпечно.
— А яка вдень від нас небезпека? — здивувався Сергійович.
— Від вас власне ніякої, а от від снайперів, які нам то нерви псують, то голови, небезпека ще й яка. Востаннє три дні тому стріляли, від церкви!
— Та не приходить сюди ніхто! — переконливо заявив Сергійович. — Я б сліди побачив! Я ж удома не сиджу!
— Четверо вбитих за рік, і три поранених, — спокійно промовив Петро. Почухав за вухом. Поклав потім якось ніяково на стільницю зелену, ніби шерстяну шапку-балаклаву.
Зробив Сергійович чаю, гостю непроханому налив, собі.
— А що там у вас, на Україні? — спитав. — Сала всім вистачає?
— Усім, — хлопець не зміг втримати посмішку. — Мені також перепадає. Волонтери підвозять. А в країні — як завжди! То крадуть, то вулиці і міста перейменовують. Та кажуть, після війни краще буде! За кордон будемо без дозволу їздити.
— Ну, це ті, хто живими залишаться, — скривив Сергійович вуста та враз і схаменувся. Вийшло так, що він ніби комусь смерті бажає. Вирішив тему змінити. — А перейменовують що?
— А ви що, не в курсі? — Петро широко відкрив очі, посмішка оголила його міцні зуби. — Ах, так! У вас же електрики нема! Значить, без телевізора!
— Електрики давно немає, це так, — сумно закивав хазяїн дому. — Може, полагодять?
— Зараз навряд чи. Небезпечно. Та і для вас же краще телевізор не дивитися — нерви збережете!
— А в мене нерви залізні, не зіпсуються! — похвалився Сергійович. — Я інспектором з техніки безпеки праці на шахтах працював! Ти знаєш, що це таке?
В очах у хлопця повага з’явилася.
— А ти сам чим займався?
— Туризмом. Хотів у Крим переїхати, маленький готельчик побудувати.
— Ну з цим ти запізнився! — махнув рукою Сергійович. — А я в Криму ні разу не бував. А завжди хотілося на морі побувати, на пляжі повалятися, засмаглим приїхати... У мене там знайомий є — на з’їзді пасічників познайомилися. Татарин, Ахтем Мустафаєв. Також пасічник. У гості кликав, а не вийшло поки...
— Ну, колись вийде! — спробував парубок втішити Сергійовича.
— Можливо, — погодився той. Раптом погляд його спохмурнів, ніби згадав він щось неприємне. — А чого ви труп з поля не заберете? Він же до вас так близько?
— Який? У камуфляжі? — Петро напружився.
— Ну так! Може, його вже і снігом замело. Я вчора не дивився.
— Не замело. — Парубок зітхнув. — Вітер сніг відніс. Не наш він. А посилати людей за ним небезпечно. Там на полі під снігом розтяжки, та і сам труп могли замінувати. Нехай «сєпари» забирають! Їхній то хлопець!
— Вони полізуть забирати, а ви їх з кулеметів? — єхидно спитав хазяїн дому.
— Якщо без зброї і з білою ганчіркою полізуть, то нехай забирають!
— Он як! Так вони кажуть, що то не їх вояк! — промовив Сергійович і враз пошкодував про сказане.
— А коли це ви з ними говорили? — Петро примружився і погляд його став холодним і ворожим.
— Це не я, це Пашка, сусід мій, з Шевченка! Вони до нього приходили, то він і спитав.
— Угу, — мугикнув парубок, ніби висновки зробив. — Ну якщо не їх і не наш, то, значить, з «третьої сили»!
— А що то за «третя сила»? — зацікавився пасічник.
— А хто його знає! У нас кажуть, що хтось анонімно з нами проти них воює. А у них кажуть навпаки — з ними проти нас. Може, це якийсь спецназ, що і проти них і проти нас. Тому у нас радіють, коли вони там когось завалять, а у них — коли у нашому тилу у наш таки БМП хтось із гранатомета вистрілить...
— Може, тобі меду з собою? — запропонував Сергійович солдатові.
— Та я ще не йду, — Петро напружено посміхнувся. — Меду не треба. Хіба що тут, до чаю.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу