Андрей Курков - Сірі бджоли

— Ну, не знаю, — зам’явся Пашка. — Поїхав — це точно. Ніби до Ростова! Він же не руський, та і не українець також! Вірменин!

— Ну то й що? Жив тут, значить наш! Думай далі! А то повернеться, як я йому в очі дивитимуся?

— Сєрови! — Пашка зрадів. — Точно! Їх же міною вбило! Усіх, разом з дітьми!

— Так, — Сергійович кивнув, спохмурнів, зітхнув тяжко. Згадав, як Сєрови першими з села рвонули, навіть закінчення обстрілу не дочекалися. І на виїзді, за селом вже їх міна накрила. Прямо у «Волгу» попала. «Волга» ця розворочена так і лежить там на ґрунтівці за селом.

— Добре, — Сергійович підняв погляд на гостя. — Доп’ємо чай і підемо! Думаю, до вечора впораємося. Склоріз у мене гарний.

Вдячність Пашки за засклені вікна й одну ніч, проведену у Сергійовича, мала свої межі. Залишив він у Сергійовича бінокль іще на якийсь час. А от сала, про яке випадково обмовився, коли прийшов за допомогою, пасічнику не запропонував. Ні шматочка. А за салом Сергійович скучив. Не так, щоб аж. Аби не згадав тоді Пашка про картоплю з салом, і зараз би Сергійович про сало і думки не мав. Але у холодний військовий час, із церковними свічками без електрики всіляке нагадування колишніх дрібних радощів збурює тугу і бажання. Якби Пашка замість сала тараньку чи яку іншу сушену-в’ялену рибу згадав, мучився б зараз Сергійович думками про рибу, а вірніше — про її відсутність. Але ж відсутність у домі Сергійовича була майже повна і безкінечна. Нескінченно довго можна було б перераховувати усе, чого під рукою чи у погребі в нього немає. А ось що має — це можна було б дуже швидко назвати: мед, горілка, різні саморобні настоянки, ліки на перзі та інші бджолині радощі. Десь ще пляшка коньяку «Жовтневий» захована, ось тільки не пам’ятає він, де. Уже і шукав пару разів, та не знайшов. Був би він тріпло, як Пашка, довелося б йому вже давно всі свої запаси з ворогом дитинства розділити. Якось уже і думати про нього, як про «ворога» не хотілося. З кожною новою зустріччю, навіть якщо і лаялися вони, здавався Пашка Сергійовичу все ближчим і більш зрозумілим. Вони тепер у чомусь брати, хоча, дякувати Богові, не рідні!

У двері тихо постукали.

— О! Варто людині допомогти, то вона одразу і більш ввічлива стає! — усміхнувся Сергійович.

Узяв зі столу запалену свічку, у коридор вийшов.

Відштовхнув-відімкнув двері, а за ними темінь вечірня і постать з обличчям не Пашкиним, а молодше, з очима напруженими, у яких вогник церковної свічки відбивається.

Завмер від несподіванки Сергійович. Доки стояв уклякнувши, зрозумів, що незнайомець, якому він двері відкрив, у камуфляж вдягнений, і висить у нього на плечі автомат коротким дулом донизу.

— Ви це, вибачте, що пізно... і без попередження, — заговорив незнайомець з певним ввічливим збентеженням у голосі.

Сергійович зрозумів, що незнайомець навряд чи прийшов його вбити чи пограбувати. Інакше, чого б вибачався. Зітхнув, ближче ліву руку зі свічкою до непроханого гостя простягнув. Побачив, що зовсім юний ще, може, років двадцяти двох — двадцяти трьох.

— Зайти можна? — запитав незнайомець.

— Ну, якщо роззуєшся і залізяку у коридорі залишиш! — проговорив Сергійович награно суворо, хоча тут же і відчув, що голос його ось-ось затремтить зі страху, бо він ніби військовому наказує зброю скласти.

— Роззутися можу, — сказав парубок у камуфляжі. — Зброю залишити не маю права.

— Ну, хоч так, — Сергійович полегшено зітхнув.

Закрив за непроханим гостем двері на залізну клямку і на гачок. Кинув оком на високі черевики, залишені під стіною. У кімнаті хазяїн дому незнайомця до столу запросив.

— Може, горілочки? — спитав для годиться, хоча тут же собі подумки за непотрібну гостинність по губам дав.

— Ні, дякую! — мотнув головою парубок. — Мені б чаю!

— Буде тобі чай, — закивав Сергійович.

Здалося йому, що одної свічки не достатньо для двох за столом. Дістав ще дві. Запалив. Влаштував освітлення, можна сказати.

— Буде тобі чай, — повторив, придивляючись до обличчя незнайомця, перевіряючи, чи не пропустив він чогось на його обличчі при одній свічці. — Звати тебе як?

— Петро я, — сказав парубок.

— А звідки?

— З Хмельницького.

— Ага, — Сергійович зробив голосом вид, ніби щось важливе зрозумів. — Значить, з української армії?

Парубок кивнув.

— Артилерист? — обережно спитав хазяїн дому.

Петро замотав головою, що ні.

— А вас як звати? — спитав.

— Мене — Сергій Сергійович, можна просто Сергійович. То ти, мабуть, Пьотр, а не Петро?