— Скільки вам?
— П’ятдесят… Ні, давайте сто.
— А на запас? Про всяк випадок… Я вам поміняю, — вам же гривні треба?
— А який курс? — устрягнув я, бо їх тут лише пильнуй: одна схитрує, другий не помітить.
— Нормальний… По шість.
Я хотів було посперечатись, але Журба вже простягнув руку по гроші. От простак: він десь по п’ятдесят гривень на сотні втрачав. Але то були його сотні, тому я змовчав.
— То скільки?
— Давайте сто п’ятдесят, — мимоволі погодився Гриша. І миттю закинув рятівний жилет до розмови: — Тільки скільки в нас останеться, стільки назад і поміняєш, і щоби курс не скакав.
— Добре, — погодилася Зіна, дістала ще один пакунок і почала витягати звідти пачки гривень. Журба задоволено подивився на мене: як на нього, він чудово впорався зі завданням. А як на мене… Як на мене, вони тут вартували одне одного.
Та Зінаїда приємно здивувала мене, діставши зі сейфа ще один пакунок, у якому був мобільний телефон.
— Значить, це мій «Київстар», — сказала вона, вже звертаючись до мене як до відповідальної людини та викреслюючи з такої важливої ситуації Журбу, який вип’є і загубить дорогу річ. — Він заряджений, на ньому сорок гривень. Мій номер забитий на першу кнопку. Затискаєте отак-во і тримаєте. Дивіться…
На столі задзеленчав інший телефон. Зіна вимкнула його, простягла мені перший, але його вхопив Гриня. Завідувачка встала й суворо наголосила:
— Так, якшо шо, дзвонить мені. Грошей на це вистачить. І цей… Машина буде на восьму — вони вже телефонували. Так шо давайте, вже скоро, йдіть на кухню, — вам там тормозок складуть.
— Сухпай? — радісно перепитав Журба, щойно в голові порахувавши, що він зекономив щонайменше на полуденку.
— Не знаю, — відрізала у відповідь Грузінка. — Шуруйте вже. І давайте там обережно.
* * *
В їдальні жінки дивилися «Веселых ребят» — мабуть, уже всоте, якщо не більше. Тю, дурні! Я з дитинства знав, що там, окрім бійки, і дивитися нічого. Та наших нічого не дратувало: сиділи, наче зайчихи біля капусти, і дивилися на екран, затамувавши подих. І — диво дивне — серед них сидів наш Карасьов і дивився уважно, розкривши рота. Мабуть, у дитинстві пропустив це кіно, хоч у таке було важко повірити.
Григорій засувався у візку:
— Богдане Васильовичу, а мені от дочка в листі радила якесь кіно, щось там про рибу якусь. Казала, після цього буде легше помирати. Ніби вона щось у цьому розуміє. Так-от, я от думаю, може, десь по дорозі в магазині відеокасет те кіно купимо?
— А як ви собі це уявляєте? — відказав йому я. — Підходимо ми до кіоску, де суцільна «Еманюель», і питаємо: а є кіно про рибу, після якого помирати не страшно?
— Ну, не хочете — я сам спитаю, — ображено цикнув Гриша і затиснув гальма, не бажаючи їхати далі. Ну й добре, сиди собі посеред зали. Усе одно сьогодні я не дам собі настрою зіпсувати.
Матвіївна вже повернулась і почала складати огірки з бутербродами в маленьку каструлю.
— Вам же на двох? — запитала вона. Почувши у відповідь, що на трьох, здивувалась, але тут же додала необхідне, ще й відварних яєць із сіллю встромила зверху. — Я дітям млинці буду робити, то і вам на завтрашню вечерю лишу, — сказала вона. І додала: — Люблю, коли з дітьми приїздять. Відразу як у хаті. І весело, і наші все їдять добровільно, щоби, значить, діткам гарний пример подавать.
— Дякуємо, — відповів я у множині, підхопив Журбу, який дивився на екран, де молодий Утьосов ішов, розповідаючи, що пісня йому допомагає будувати і жити, й ми пішли забирати речі.
* * *
Машина приїхала вчасно — якийсь імпортний білий «пиріжок» без блимавки та смуг на бортах. Водій вийшов і закурив, а санітар — товстий чолов’яга років сорока п’яти — розчинив бокові двері, й стало зрозуміло, про що мовчала Зіна та звідки непорозуміння з кількістю сухпаю. Місця там було на трьох, але це якщо рахувати візок. Він ставав у багажний відсік позаду двох широких крісел. Двох. А попереду теж два місця: на санітара та водія.
Ми подивилися з Григорієм один на одного, і я сказав першим:
— Ну, то нічого. Наступного разу поїду. Замовлю сам, краще десь восени: не так спекотно.
Та Гриша жваво захитав головою:
— Монету буду кидати. У мене є карбованець ювілейний, ще з Леніним.
Було зрозуміло, що Йосип просто так позицій не здасть: не той характер. Він же останніми днями тільки й торочив, що про плани на цю подорож: що треба купити при нагоді до чемпіонату, і т. д., і т. п.
Ось і він, скорий на згадку, вийшов із-за будинку з Бродягою та зі старшим із онуків Петровича й одразу подав голос:
Читать дальше