Фоззи - Червоні хащі

— Та ладно? — видихнув позаду хтось переляканим голосом. Ми розвернулись і побачили, що то Петрович.

— Так! — розлютився Старенький. — Ану давай, нє мешай нам! А ти знаєш вообще, шо Петя — женскоє імя? Тока нє вездє.

Петрович ображено підтиснув губи і зник у напрямку коридору.

— І шо? — обережно перепитав у Йосипа Журба, спонукаючи того повернутися до історії.

— Шо-шо? Крякнул, говорю ж. Прямо за столом.

— Господи, — не втримався я, уявивши собі цю картину: родина вдома дивиться футбол, так на нього чекає, раптом тато помирає, а на екрані продовжують бігати люди в трусах, ніби це дійсно важливо.

— Ну, — подивившись на мене, продовжив Старенький, — он тєм лєтом так закладивал, шо оно к тому і шло. Лєтом нєльзя в возрастє — жарко. Я от, када ето вспомінаю, начинаю думать… Короче, вродє ж єго Марадона с судьйою убілі. Но так і я ж мог сказать, шо в плєчо попало. Может, єщо би протянул… От у вікінгов как етот рай їхній називаєтся?

— Вальгалла, — нагадав я.

— Ага, так я думаю, шо єслі там (він показав пальцем на стелю) єсть шо-то подобноє, то батя там сєйчас сідіт, дєржит кота на колєнях, пйот сто грам, смотріт ето гамно (тим самим пальцем показав на телевізор) і знаєш, шо говоріт?

— Що?

— Дєрєв’я! Чистиє дєрєв’я!

Відразу по перерві матчу до їдальні рішуче вдерлася Грузінка і гучно поцікавилась у нас: «А що відбувається?». Мабуть, якась із жінок, котрі звикли цілий день проводити біля телевізора, поскаржилася завідувачці на нашу поведінку, ніби ми не мали права на власні побажання щодо програми передач. Ні, що не кажіть, а одного телевізора для такої аудиторії, як наша, було замало.

— Шо-шо? — з готовністю озвався Йосип. — Футбол смотрім. Імеєм право. Я утром занімал за Глашей, — всє свідєтєлі.

Зінаїда примружила очі, дивлячись в екран, і спитала:

— Ото вже почалося те, на що ви чекали?

— Ні, то товариська гра, повтор, — уліз до розмови миролюбний Григорій, і Старенький ледве чутно цикнув на нього, щоби не заважав.

Завідувачка ще раз придивилася до гри і здивувалась:

— Андонєнко, ти ж його вчора дивився.

— Так то я сам, а мушкетьори спалі. Їх же готовіть надо!

— До чого готовить?

— К чемпіонату міра, тьомная ти женщина. І вообще, шо ти прістєбалася? Ето тєбя нє касаєтся.

— Мене тут всьо касаїться, — не погодилася Грузінка, вперши руки у боки. — Давайте швидко сворачивайтесь. Люди ждуть. І цей… Ви мені краще скажіть: ви вирішили, куди будете переїжджать?

Тут уже і я не втримався. Не далі, як тиждень тому, я віддав їй внесок за новий квартал і поцікавився, що з нашим будинком буде далі. Власне, ще тривав другий квартал мого перебування в Червоних Хащах і можна було не поспішати, але тримати при собі гривні не хотілося: наша вітчизняна валюта вимагала термінових рішень.

Тоді Зіна відповіла туманно: ще не відомо. І взяла гроші, потвора. А тепер — ти диви! — знову за своє. «А вже є рішення?» — з наголосом на останнє слово спитав я, уважно дивлячись їй в очі. Мій розрахунок при цьому був такий: якщо завідувачка витримає погляд і відповість, що рішення вищих інстанцій є, тоді наші справи кепські: зживуть зі світу, порозпихають кого куди і будинок точно закриють. Якщо ж відведе очі, це означатиме, що нічого ще не відомо і, найімовірніше, вона щось кривить душею і нічого ще не вирішено. Зінаїда швидко повернулася до телевізора, де Олег Блохін силкувався з кимось лаятись англійською, та виходило в нього так собі. Отже, або вона ще не впевнена в тому, що будинок закриють, або тут щось нечисте відбувається.

Умить відчувши її невпевненість, Йосип відірвався від телевізора (щойно Грузінка з’явилася, він зробив вигляд, що немає нічого важливішого за футбол, і вперся очима в екран, мовби там уже йшов фінал чемпіонату і туди якимось дивом потрапила Україна) й гаркнув:

— Ти, Зінаїда Георгевна, лучше сознайся, сдайош лі наши деньгі в банк под процент, а?

— Які дєньгі? — у відповідь покривилася Зінаїда й пішла до кухні.

— Гдє дєньгі, Зін? — прокричав їй у спину Йосип і з величезним задоволенням подивився на нас. Типу, бачите, як її загнав? І щось у тому було, щось було…

Відчувши підтримку влади, в залі почали потроху з’являтися жінки. Поглядаючи на телевізор, де злий Блохін продовжував незадоволено махати руками, вони потрошки розсідалися по своїх звичних місцях.

— Ану сюда, — зашепотів нам Йосип і посунувся до стола, нахиливши над ним голову. Ми з Журбою остаточно перетворилися на заколотників і підсунулися ближче до Старенького. — Короче, ви ж відітє, шо Зінка шо-то мутіт. Я давно говоріл: еті дєті капітана Врунгеля нас… (він подивився на мене і в останню мить замінив одне дієслово на інше) казачат тут. На пенсіє, на мясє, на лєкарствах… Та по-всякому. І от прідумал, как бить.