Юлия Илюха - Східний синдром

Вона навіть звикла до Васиної україномовності, яка спершу її страшенно дратувала, бо вона не розуміла багатьох слів. Нічого, з часом змирилася, вивчила, що таке «страва», «яловичина» і «цитрина», хоча сама українською говорила геть погано — смішно «ґекаючи» та «шокаючи» по-харківськи. Та й взагалі вона вважала себе «руской» по духу і по крові — майже вся рідня її жила від Бєлгорода до Іркутська.

Коли Вася вперше повіз Аню знайомитися до батьків у Рівне, вони зустріли її привітно, але якось формально й сухо. Видно було, що не таку невістку сподівалися.

— Василику, синку, вона ж кацапка! — коли зморена дорогою Аня вже спала в кімнаті, шепотіла йому вночі на кухні мама, перші сімнадцять років життя якої проминули в селі на Львівщині. — Я їй кажу: «Філіжанка», а вона мені: «Што?» Може, вона дівчина й хороша, але чи тобі мало наших дівчат, що ти пер її сюди через усю Україну?!

— Мам, ми ж у Харкові живемо, там це нормально. — Вася був налаштований рішуче. — Я її люблю. Закінчу академію й одружимось.

Мати сплеснула руками:

— Отакої! А батьків ти спитав?

— А що батьки? Мені з нею жити, а не вам, — сказав як відрізав.

Так воно й сталося. Улітку 2008-го Вася закінчив «юрку», а вже у вересні вони з Анею розписалися. Весілля у Харкові було не пишне, лише родичі та близькі друзі, хоча нареченій і хотілося влаштувати «пір на вєсь мір». Але Васі, який на той час працював помічником нотаріуса, було не до шику. Ні його, ні Анині родичі не надто схвалювали цей союз і фінансувати його не прагнули, хоча й видимих перепон не чинили. Тримали своє невдоволення глибоко всередині, тільки часом виливаючи на рідну кровинку, якій вони хотіли кращої долі. Для харків’ян майбутні свати були «бандерами», для рівнян — «москалями». Обидві сторони, пам’ятаючи всі чутки й легенди про «бандер» та «москалів», недолюблювали й боялись одна одну.

Скромне весілля, яке вони оплатили разом, п’ятдесят на п’ятдесят, їх примирило, але ненадовго. Одразу після того, як розрізали весільний торт, Васина мама, захмеліла від розчулення й вина, зійшлася в словесному герці з п’яненьким від горілки Аниним батьком. Спершу культурно сперечалися на мовну тему, а потім дійшли навіть до лайки зі взаємними прокльонами родичів до третього коліна. Свято ледве не завершилось загальною бійкою, і відтоді свати й чути не хотіли одне про одного.

Оселилися молоді в квартирі Аниної бабусі Віолетти Миколаївни — тій самій, що дивилася вікнами на Держ­пром. Бабця онуччиному чоловікові не зраділа. Хоч і віддала подружжю дві кімнати з трьох, та все ж не оминала нагоди підкреслити, що Вася тут у приймах на чужій території з її ласки тільки доти, поки з Анею все ладком.

«Ні з пса солонини, ні з зятя дитини», — сердито казала про чоловіків усіх трьох доньок Васина мати, але коли мова заходила про її синочка, одразу змінювала риторику на протилежну: хто-хто, а її Василик був золотим зятем, і ті кляті кацапи мали б радіти, що він обрав їхню доньку й онуку.

Вася справді намагався бути хорошим для всіх: ніколи не сперечався з бабцею Віолеттою і як міг задовольняв її старечі капризи — то водички солодкої принесе, то цукерок купить, то просто поговорить «за жисть», приязно та з пошаною ставився до Аниних батьків (хоча й дякував Богу, що бачився з ними кілька разів на рік), любив, пестив і балував дружину, дарував їй квіти та водив по кафе. Та хоч як він не старався, але своїм для Аниної рідні так і не став: залишився приймаком, провінційним кліщем, що при­смоктався до тіла їхньої сім’ї та живиться їхньою кров’ю. Що б Вася не робив, усе було не так: перейшов на нову роботу — «мало заробляєш», купив машину — «вліз у борги, а нам тепер тебе годувати?», поїхав з Анею у відпустку в Бердянськ — «міг би й на Єгипет заробити».

Аня спочатку ставала на захист свого перспективного чоло­віка, сперечалася з бабусею та батьками, які, не криючись, називали Васю «поганим вибором». Та згодом почала прислухатися до того нескінченого потоку незадоволення, що накочувався на Васю, немов цунамі на тропічні береги. А що, як вона справді обрала не того й намріяні канікули на Мальді­вах, шопінг у Мілані та Свєта Лобода як подруга так і не стануть реальністю з Васею? Натомість буде лише посереднє життя пересічної харківської жінки, обтяженої чоловіком-­нездарою, невдячними дітьми та осоружною копій­чаною роботою?! Що, як… У моменти відчаю Аня діставала телефон, пориваючись подзвонити Ромчику на «тойоті» чи Армену на «субару». Але марно вона гортала телефонну книгу — всі номери колишніх кавалерів були видалені ще в солодкий та мрійливий цукерково-­букетний період.